Читати книгу - "Грона гніву"

— Ранок добрий, сусіди,— сказав М’юлі.

— А, це М’юлі.— Батько помахав свинячою кісткою, яку тримав у руці.— Іди сюди, тут для тебе є кусень свинини, М’юлі.

— Ну, ні,— відповів М’юлі.— Я не голодний, зовсім.

— Та заходь, М’юлі, заходь. Заходь!

І батько ступив до хати і виніс звідти барбекю зі свинячих реберець.

— Я не об’їдати вас прийшов,— відповів М’юлі.— Ішов повз, про вас згадав, і подумав, як вам ведеться, і зайшов попрощатися.

— Уже скоро поїдемо,— сказав батько.— Ти б нас не застав, якби за годину прийшов. Бач — усе склали?

— Усе склали.— М’юлі задивився на заповнену вантажівку.— Іноді й мені теж хочеться поїхати, своїх розшукати.

Мати спитала:

— А ти вістку якусь од них мав з Каліфорнії?

— Ні,— відповів М’юлі.— Не було вісток! Та я навіть на пошту не зазирав. Тре’ якось зайти.

— Еле, спустися,— сказав батько,— розбуди бабцю з дідом. Скажи їм, хай поїдять з нами. Ми скоро вирушаємо.— І додав, як Ел побрів до повітки: — М’юлі, мо’, влізеш до нас? Постараємося посунутись, аби тобі дати місце.

М’юлі відгриз м’ясо з реберця і став розжовувати шматок.

— Іноді гадаю, міг би. Але знаю, що не поїду,— відповів він.— Чудово знаю: за хвильку втечу й блукатиму, як проклята цвинтарна примара.

— Дограєшся до того, М’юлі,— промовив Ной,— що помреш десь у полі.

— Знаю. Думав над цим. Буває гризько самому, а іноді буває пристойно, а іноді здається добре. Яка різниця. От як моїх кревняків здибаєте — я для того й прийшов,— як моїх друзів там у Каліфорнії спіткаєте — перекажіть їм, що зі мною все гаразд. Скажіть їм, що мені тут нівроку ведеться. Не дайте їм знати, як справді живу. Скажіть їм, що приїду, тільки грошей зароблю.

— Правда приїдеш? — спитала мати.

— Ні,— стиха промовив М’юлі.— Ні, не поїду. Нікуди не дінуся. Тепер мені тут лишатися. Раніш міг би. А тепер ні. Багато міркував, багато що збагнув. Ніколи не поїду.

Вранішня зоря зблиснула яскравіше. Від цього світло ліхтаря трохи поблідло. Ел повернувся, ведучи діда, який кульгав.

— Він і не гадав спати,— сказав Ел.— Сидів на задньому дворі. Щось із ним не те.

Дідові очі згасли, і колишня злість у них щезла безслідно.

— Ніц зі мною такого,— сказав він.— Просто не поїду.

— Не поїдете? — перепитав батько.— Як це — ви не поїдете? Чого? Ми всі вже зібралися, поскладалися. Нам пора їхати. Тут не можна лишатися.

— А я й не кажу, аби ви лишалися,— сказав дідо.— Їдьте. А я... я лишаюся. Над цим мало не всю ніч міркував. Це моє кревне. Усю вічність тут прожив. Та хай їм грець, отим винограду та помаранчам, хай їх там навіть досхочу, хай навіть у ліжко падають. Нікуди я не поїду. Хай цей дім негодящий, але це мій дім. Ні, ви всі їдьте. А я просто лишуся тут, де вічність прожив.

Усі з’юрмилися довкола нього. Батько мовив:

— Не можете ви, діду. Тут невдовзі всю землю розтракторять. А хто вам готуватиме? Як ви житимете? Не можна вам тут лишатися. За вас тут ніхто не піклуватиметься, ви з голоду помрете.

Дідо закричав:

— Чорт забирай, я старий, але ще можу за себе піклуватися. М’юлі ж якось тут живе? І я теж житиму незгірше за нього. Кажу тобі — нікуди не поїду, ти, дурню заплішений! Беріть бабцю з собою, як хоцця, та мене не візьмеш, і край.

Батько безпорадно промовив:

— Ну послухайте мене, діду. Просто послухайте, ну хоч хвильку.

— Та що там слухати. Просто сказав тобі — не поїду, і годі.

Том торкнув батька за плече:

— Татку, ходімте до хати. На два слова.— І як вони йшли до хатини, покликав: — Ма’, можна вас на хвильку?

На кухні горів ліхтар, і там була миска, повна свинячих кісток.

— Послухайте, я знаю,— сказав Том,— у діда є право вирішувати, поїде він чи не поїде. Але лишатися йому не можна. Ми це знаємо.

— Ага, не можна,— відповів батько.

— Так, дивіться. Якщо схопимо його, зв’яжемо, то силоміць нічо’ не вийде — ще знівечимо, він оскаженіє, собі нашкодить. Зара’ ми не можемо з ним сперечатися. Якби ми могли його підпоїти, тоді все буде гаразд. У вас є віскі?

— Ні,— відповів батько.— У хаті ні краплі. У Джона теж нема. Він, коли не п’є, ніколи не тримає.

— У мене лишилося півпляшки снодійного,— сказала мати,— сироп, який Вінфілду давала, коли в нього вуха боліли. Гадаю, годиться? Я давала Вінфілду — і присипляла, коли в нього вухо боліло.

— Мабуть,— відповів Том.— Дістаньте його, ма’. Спробуємо йому дати, хай би там що.

— Я викинула в помийницю,— сказала мати. Вона взяла ліхтар, вийшла і за мить повернулася з наполовину порожньою пляшкою чорних ліків.

Том узяв у нені пляшку й скуштував на смак.

— Нічо’ так,— сказав він.— Налийте йому чашку чорної кави, міцної. І влийте з одну чайну ложку. Ні, ліпше пару столових ложок.

Мати відчинила плиту, поставила на жар кавник, налила води та насипала кави.

— Доведеться йому в банці подати,— сказала неня.— Чашки всі поскладали.

Том з батьком вийшли надвір.

— У мене що, нема права вирішувати, що я робитиму? Хто се отут їв свинячі реберця? — шаленів дідо.

— Це ми їли,— відповів Том.— Мама зготувала вам кави й свинини.

Дідо зайшов до хати, випив каву і з’їв шматок свинини. Інші стояли надворі й дивилися на старого крізь прочинені двері у світанковій зорі. Вони бачили, як він позіхнув і похитнувся, бачили, як він склав руки на столі, опустив голову на руки і заснув.

— Він страшенно зморився,— сказав Том.— Хай поспить.

Тепер усі були готові. Бабця, млява і напівсонна, мовила:

— Що це все означа? Чого ви скочили в таку рань?

Але вона вбралась і поводилася сумирно. Притихлі Руті з Вінфілдом стояли, борючись із дрімотою. Світання швидко займалося над землею. І родина перестала діяти. Усі стояли, і ніхто не наважувався першим зробити рішучий крок. Вони боялися тепер, коли настала вирішальна хвилина, так само як боявся дідо. Вони побачили повітку, яка вимальовувалася на зорі, побачили зблідлі ліхтарі, які вже не відкидали жовтих кіл. Зірниці потроху згасали на заході.