Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Його очи бігають швидко, лагідна усмішка грає на обличчю поморщенім, і ввесь він крутиться, рухається, не находить собі місця.

Він дивиться серйозно на добродійку і питає, як вона себе почуває тепер.

«О, любий мес’є Жаку, дякую, дуже гарно себе почуваю, між вашими садами, горами… Що? Мій брат казав? Ні, ні, я вже здорова, та я навіть не хвора була».

Мес’є Жак йде вперед і показує свої оранжереї, квітники обсаджені кактусами, пальмами, олеандрами.

Він пояснює все докладно, з любов’ю розповідає про отсе місце, отсей великий запущений напівсад, напівпарк.

Колись тут було незвичайно гарно – коли ще жили старі пани. Все пройшло – лишилась ще одна контеса, і Жак тепер сам всім порядкує: отсим старим, великим будинком – він і садівник, і сторож, і управитель.

І Жак з захопленням говорить про старі часи, коли ще його батько служив тут. А тепер не то. Коли приїздить часом контеса, Жак переміняється. Постава його робиться штивна наче у ляльки, нахилена вперед, зголені вуса, чорний фрак та рукавички і Жак готовий до послуг своїй пані.

Сухорлява дама мовчки вислухує рапортів старого управителя, хитає головою, запитає кілька слів, і знову слухає і хитає головою. А потім:

– Бувай здоров, любий Жаку!

– Найнизший слуга контеси!

І Жак з пошаною цілує руку графині. По такій візиті, проходить рік, пів, коли пані приїздить на пару днів.

А Жак знову стає з управителя садівником і сторожем.

Коли надвечір гірське око перестає сильно моргати і успокоюється, а криваво-золоті плями пересуваються швидко по шпилях гір і зникають в вечірніх туманах, коли виноградники і трава набираються теплої, м’якої роси, коли чим далі концерт монотонний мешканців озера стихає, і коли по той бік води миготять світла в кам’яних хатах – вона бере кілька найкращих пурпурно-червоних, ароматних рож і йде до озера.

В такі хвилини вона молиться до Неба, до зірок, до нічного срібла, розлитого по горах, деревах, траві, до вогнів, що палають здалека, до подиху нічного, до цілої Природи.

Сідає в лодку і пливе по хвилях. Вода облизує боки лодки і щось хлюпоче. Їй здається, що довкола, не вода, а пустиня, або запущене кладовище, на якім стоять плакучі берези, верби, тополі.

Або ні. Їй здається, що це велика-велика пустиня в нічну добу, освітлена космічними тілами. Пустиня, по якій йде людина, яка шукає щастя для себе. Нехай йде. Пустиня велика, широка. Людина блукатиме, шукаючи вічних тайн душі, загадкових сфінксів, яким довіряє свою душу, свою надію…

Людина йтиме довго; піде і руками своїми, твердими, ловитиме мряку, повітря, тумани. Вона, утомлена, йтиме щораз дальше, в ніч ясну по широкій пустині.

А сфінкси стоятимуть тут же близько неї, але вона їх не догляне, і коли врешті цілком знесилена, але ще з краплинами надії йтиме ще дальше, то від спраги побачить може тільки фата-моргану… – «Я кидаю пурпурно-ароматні рожі у ясну, срібну пустиню – йому кидаю! І доки цвістимуть у моїх садах ароматні квіти, цілуватиму їх і посилати йому, мому коханому!»

«Прийміть ці квіти і запах їх, ви духи, боги нічного дозвілля, ви заховані сфінкси. Ви чуєте пісню мою?

Занесіть йому і дайте напитись аромату отсього, з якого і я пила гарячими устами. Скажіть, нашептайте йому, що я кожної такої літньої ночі, посилаю йому дарунки-вінки сплетені з рож пурпурних, аромату кохання і смутку болючого.

Ночами цілими виглядаю його, співаю тихо пісні кохання на прихід його.

О, ніч благословенна, свята! В твої обійми віддаю всю свою надію, любов, всю пісню молодості моєї!..»

Цілий ряд днів гарячих, осліплюючих… і повітря хвилює перед очима. Перелітають мушки, метелики, повилазили на розпечене каміння зелені ящірки і ліниво дрімають на сонці.

В сліпучо-білий день, наче все заснуло. Хлоп’я грається і щебече до старого Цезаря, чорної, кудлатої собаки. Тягне за вуха і регочеться, коли Цезар великодушно жмурить очи, ляскає язиком і махає хвостом.

Стежкою, яка біжить з садів до озера йде старий мес’є Жак з братом. Вони їй кланяються. Певно пробували вина старого, бо оба сперечаються. Мес’є Жак йде до добродійки, щоби висказати свій жаль, на мес’є, який так насміхається над його переконаннями і не вірить йому.

Вона сміється і успокоює Жака. Се певно жарти, хто ж би смів не вірити мес’є Жаку?

Так, так. Се ж відомо, що його пани, графи, правдиві графи, а отсей старий будинок, це гніздо графське. От прошу, прошу піти з ним, з Жаком і він покаже, які там скарби, яка слава захована в цім домі. Правда, цього не видко знадвору, а й часи тепер перемінились.

І старий Жак держить цілу промову про старих графів, контес, про часи Великої Революції, про страшні події, які мали місце перед десятками і десятками літ.

Жак запрошує подивитись. Нікому він сього не зробить, а от для добродійки яка так його розуміє, він хоче зробити приємність…