Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Через квітники, виноградники Жак веде гостей до старого будинку-палати.

Кам’яні сходи. Коридор, двері і двері.

Жак наче довіряє якусь тайну, про яку тільки він знає.

Сама старовина. Дубові, старої роботи шафи-креденси, старі фаянсові фігури, мідні хрести, напівчорні портьєри. Чути давню вогкість. Симетрично розставлені фотелі, столики, шафи. Перед великими дзеркалами статуетки Венер, Амурчиків, Бахусів.

В великих, позолочених рамах висять портрети старих матрон-контес, ґрафів. В чорних, червоних, зелених плащах з нашивками коло шиї і на зарукавках.

Добрий Жак з захопленням пояснює їх генеальогію.

От старої роботи канделябри, дорогі гаптування, килими і подушки східньої роботи, ящики виложені слоновою костю, вази з рисунками азійських народів, годинники середньовічних мудровань.

Жак перескакує з місця на місце, наче хотів би за одним разом все показати, розказати про кожну річ окремо.

А от, прошу, що це за портрет! Правда? Яка постава, сила, смілість. Се славний граф, який згинув в часі Революції, коли не хотів поступитись юрбі. Ах, які то були страшні часи!

І любий мес’є Жак малює часи Революції. Се були часи! Се були часи Чорта – коли юрба під його властю і проводом руйнувала все, що було панське. Вбивали на вулицях, вривались в палати вельможних панів, мучили їх на смерть, знущались з їх дочок і дам, а потім пускали все з димом, а добро пропивати по шинках!

Жак, з якоюсь злістю говорить про ту юрбу, про червоних чортів. Наче і його батьків спіткала та сама доля, що і магнатів.

Жак має ще і ще охоту показувати старі меблі, матерії – от бібліотека, за склом в великих шафах лежать спокійно в шкіряних оправах книги – од мініятюрних до великих фоліантів. Давні видання, з яких йде запах вогкості і старого збутвілого паперу.

Це все мало свідчити в очах Жака про славу старих ґрафів.

Ах, симпатичний, любий мес’є Жаку!

І як би не те, що одного дня, вона зустріла людину, з якою ніяк не бажала зустрічатись, яка завдала їй стільки тяжких хвилин, яка була одною з тих істот, що стають іншим на дорозі, то вона – жила б трохи спокійніше, з дитиною, разом з братом, чекаючи з болючою надією на поворот Романа.

Чекала б серед цеї святої тиші, садів, виноградників і скель.

Вона не помилилась. Се був він, отся звіряча усмішка, самовпевнені рухи, гидотний погляд, ніби погляд хижака, що чигає на здобич. Що робить він тут, серед цієї тихої околиці? Шукає жертв, здобутків?

Вона пригадує собі… а, ті прикрі спомини. Вона вже тоді все зрозуміла І відчула. Усмішки публіки, її лукаві погляди, смакування, хитання головами. І їй треба було великої сили, щоби видобути з себе кілька слів.

А потім її вже не обходив світ. Що їй до його, його вірувань, справедливості, етики.

Вона знала тільки одно, що стоїть коло свого Романа і більш нічого. Ні шепіт, ні шелест паперів, ні телячі похитування головами, ні обвинувачення.

На хвилину вона опритомніла, коли прочитано присуд. Останній поцілунок на устах коханого і, як каже брат її, вона попала в гарячку. Може, це і так…

Вона пригадувала… Насмішки і уїдливі докори, які виявляла отара людей, по присуді. Отсі сами люди, для яких він прагнув краси, кращих думок і свіжості – раділи з цього, що його позбавлено свободи. А найбільше вдоволення розливалось у шановного доктора, сторожа громадської моралі і етики.

За кілька гарячих виступів, за кілька нових думок – громада карає помстою сліпою, під проводом старих дідів думки.

«Публіко весела, вдоволена! Ти, що бажаєш насолод, ігрищ, що вічно біжиш, як хвилі моря під вітром. Біжи як нічні мухи до вогню! Нехай кермують тобою ті, що уміють морально випивати з тебе пожиточні соки. Нехай поганяють тобою, це їх право, закон, їх воля, бажання. Нехай так давлять тебе, щоби кров капала з твоїх тіл, щоби ти не знала і не мала ні дня, ні години спокою, щоби моральні, фізичні батоги і нагаї свистіли вічно над твоїми хребтами, навіть в ті дні, коли ти п’яна і розбещена, забуваєшся на хвилину і звертаєш не туди, де тобі приказано, гни спину так довго, аж коли упадеш напівмертвою і тоді затуманеними очима побачиш себе у своїх власних очах.

А поки що… бажай, вимагай батогів, моралі»…

«Брате, – говорить вона, в гарячці, лежачи при відчинених вікнах, – ти бачив, коли от з цеї високої скелі, що там за виноградниками – гори? Ні? О, яка шкода! І я не бачила, а я думала, що ти мені розкажеш. Мені казали, що там така небесна краса, яку тут у долинах ніхто не побачить. Там і сонце інакше сходить і заходить, і вітер холодний віє інакше, а гори білі, білі обсипані перлами, пурпурою і золотом. Там в нічну годину, духи гірські і гноми, взявшись за руки, виходять з підземелля, щоби подивитись на отсе царство краси; їх часом можна застати в нічну пору, як сидять на гострих, діямантових шпилях ледників і про віщось гомонять. Або йдуть