Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Стіни темниці супроводжували коридором, сірі при зведенні й почорнілі роками цегляні фрагменти в перемішку з вирізаним камінням, тусклі лампадки і сирий запах. Стіни увібрали радість випущених, не забуваючи про розпач ув’язнених.
Данило Апостол повільно пройшов кілька пустих камер, тримаючи руки за спиною, дивився вниз. Бачив невеличкі калюжі води й рідко розкидану солому. Дійшов до повороту який вів до катівень, кімнат для допиту.
- Это Корсунов велел!, - Болісний крик лунав усім приміщенням і відлунням за його межами.
Гетьман стояв зовні біля масивних дерев’яних дверей. Почув звук удару по лиці. Сильного удару.
- Это не я!, - Кричав російський солдат, намагаючись зупинити губою кров з рота, - Мы пришли в строй, какие-то мужики принесли водку, - Полонений в розпачі почав плакати.
По підлозі почулось характерне совгання, він знав, що це.
- Нееет!, - Волав солдат.
Глухий звук дійшов до дверей, після якого почався дикий крик. Наручники з шипами.
- Хто віддав наказ Корсунову?, - Повільно й впевнено запитував чоловік з хрипким голосом.
- Не знаю!! Не знаю!!!, - Розпачливий крик все більше переростав у плач.
Наручники закрились щільніше. Крик.
- Корсунов знал! Он знал! Он сразу знал куда вести!!, - Важко дихаючи говорив росіянин, - Он сразу хотел, он предупредил!
Наручники знялись. Чоловік взяв в’язня за горло.
- Він називав імена? Місця, посади?, - Його хриплий голос доповнила лють.
Солдат важко стогнав від болю в руках. І не лише.
- Приведіть жінку!, - Віддаючи команду вартовим, які зразу вийшли з камери й направились коридором.
За кілька хвилин появилась молода жінка в акуратному одязі, вона підійшла до входу і подивилась на Апостола, він помітив її хвилювання і лодонею вказав, що може йти.
Двері знову зачинились.
- Ти вже бачив її, правда? Бачив, - Чоловік змінив голос, зробив його м’якшим, провокативним.
Солдат мовчав.
- Ви впізнаєте в ньому вбивцю свого батька?, - Запитав у жінки, яка кивнула із сльозами на очах.
- Я не…, - Росіянин хотів заперечити, але отримав по правій щоці кулаком. Його взяли за горло.
- Не смій перебивати, - Твердо та їдко говорив чоловік, - Як бачиш, в нас є вагома причина відправити тебе на суд навіть до Петербурга, якщо не назвеш те, що мусиш, - Відпустив горло, - Назвеш - будеш жити, дістанеш помилування, а може навіть волю.
В’язень важко дихав.
- Он кричал, - Забелькотівши, - Кричал на Осечкина!
- Хто такий Осечкин?, - Запитав чоловік не змінюючи тону.
- Вы его со мной вели, - Он живой, белые волосы.
- Чому кричав?
Апостол через двері відчув як його очі звужуються.
- Он… Он написал не то в письме, - Солдат крутив головою через тупу біль, що почала охоплювати все тіло.
Чоловік знову відійшов.
- Ви можете йти, - Звернувся до жінки, - Проведіть пані.
Двері відкрились. Вона вийшла й направилась коридором до виходу в супроводі варти. Гетьман дивився вниз. З камери вивели в’язня, з нього капала кров.
- Перев’яжіть йому рани, щоб не вмер до ночі, - Сказав чоловік зачиняючи двері, - Пане гетьмане, цей допитаний був другим, ми візьмемось за останнього.
- Я чув, - Апостол важко видихнув, - Доповісти мені коли завершите, потрібно допрацювати документ, потрібні докази.
Чоловік в білій неохайній сорочці із закоченими рукавами кивнув, направився до іншого боку коридору. Гетьман повільно пішов до виходу.
Між деревами в яких опало майже все листя, він побачив її. Жінка з темним волоссям тихо плакала прикриваючи лице руками. Гетьман підійшов до неї.
- Сьогодні вночі їх буде страчено. Даю вам слово.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.