Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Він зробив крок назад, намагаючись зберегти гідність, але його невпевненість здавалася занадто очевидною.

— Ясмін... вона не для таких, як ти. Вона може показати тобі зуби, якщо ти ризикнеш перейти межу, — прошипів він, вже менш упевнено.

Я не втримав і розсміявся, не ображаючись на його намагання образити мене.

— Зуби, кажеш? Тоді саме це мені й потрібно. Можливо, ти ніколи не бачив її справжньою, Романе. А я саме цього і хочу — чесності, прямоти, без усіх цих ілюзій. І знаєш, я не переймаюсь щодо її характеру — це лише робить її ще цікавішою.

Роман виглядав розгубленим, ніби я перевернув усі його уявлення з ніг на голову. Він, імовірно, не був готовий до такого відкритого натиску, і його хвилинна втрата самовладання лише підтверджувала мої здогади.

— І ще дещо, Романе, — додав я, вже серйозніше, але з легким усміхом, — втрачаючи таку жінку, ти не лише дурень. Ти дозволив мені побачити, ким я є насправді поруч із нею. І це навіть більше, ніж просто вдячність. Це — шанс…

Він відкрив рота, щоб щось заперечити, але я підняв руку, стримуючи його.

— Тож, перш ніж я залишу тебе сам на сам із цією думкою, — продовжив я, витримуючи паузу, — запам'ятай одне. Ясмін — моя жінка. І якщо хоч раз у майбутньому дозволиш собі зверхній тон, принизливий погляд чи слово в її бік… я тебе знищу. Двічі я не повторюю.

Я ще раз глянув на його перекошене лице, поплескав його по плечі, від чого той здригнувся. Потім підняв голову, ніби мені більше не було чого сказати, і з відчуттям, що урок засвоєно, залишив його там, з власними думками.

Ледь завернувши за кут, я майже врізався в наречену. Ідеально вбрана, з нарощеними віями, що кліпали, мов крила метелика. Коли вона помітила мене, її обличчя вмить розтягнулося в ледь уловиму, на перший погляд, невинну усмішку. Ясмін, здається, завжди хотіла бачити в людях хороше, але ця… як там її ім'я не пам’ятаю. Вона мені нагадувала актрису, що грає перед камерою.

— О, це ти, — вона провела рукою по волоссю.

У відповідь я лише стримано кивнув і зробив крок убік, щоб її обійти. Проте щось мене зупинило. Згадавши одну думку, я зупинився й обернувся, спіймавши Соню на її здивованому погляді.

— У тебе є пластир?

Вона кліпнула і кивнула, з якимось безглуздим здивуванням витягуючи білий клатч. Соня копирсалася в ньому кілька секунд, дістала один пластир і подала мені. Я, не змінюючи серйозного виразу обличчя, прийняв його, а потім, з легким усміхом, додав:

— Можна ще один?

Вона здивовано підняла брови, але все ж дістала ще один пластир. Проте коли простягала його мені, не втрималася і пробурмотіла:

— Але це останній...

— Цілком влаштовує, — коротко відповів я, забираючи пластир і киваючи їй у відповідь.

Повернувшись до зали, я побачив Ясмін, яка якраз відкинулася на спинку стільця. Її медові локони спадали на плечі м’якими хвилями, обрамляючи обличчя, а неймовірно гарні зелені очі сяяли в приглушеному світлі, віддзеркалюючи ледь помітний відтінок смарагду. Я нахилився і повільно опустився на коліна перед нею, ловлячи її здивований погляд.  

— Ти що, збираєшся освідчитись?

— Тільки якщо ти не боїшся піти відразу під вінець, — усміхнувся я, дістаючи пластир. — Можна, я врятую твої бідолашні ноги?

Дівчина нахмурила брови, прикусивши губу, але не відводила очей, хоча в погляді читалося і здивування, і цікавість. 

***

— Філ, Філ, та зачекай же ти! — вигукнула Міна, а я автоматично закотив очі.

Скільки разів мені доводилося чути це ім'я? Дратує, хочеться його заборонити на законодавчому рівні. Але сказати справжнє, чомусь не наважуюсь...

Раптом позаду лунає приглушений вигук: «Ай!» Я блискавично обертаюся — вона сидить на землі, але, на диво, без сліз і паніки. Швидше розгублено розглядає свої ноги, неначе вони самі винні в її падінні.

Підбігаю, присідаю перед нею.

— Під ноги треба дивитися, — кажу, намагаючись здаватися повчальним.

Вона поглядає на мене з такою щирою образою, що я не втримуюсь і усміхаюся.

Мовчки повертаюся до неї спиною.

— Залазь, — бурмочу, нахилившись, щоб їй було легше.

— Що?

— Залазь на спину, — повторюю.

— Ти хочеш мене нести? — в її голосі суміш захоплення і невпевненості.

— Ну, або можеш тут залишитися, — удаю, ніби збираюся йти далі.

Міна, зрозумівши, що я не жартую, схоплюється і, трохи вагаючись, чіпляється за мої плечі й вскакує на спину.

— Ти справді не злий? — питає вона пошепки. Її маленькі руки міцно обхоплюють мене за шию.

— Злий, — бурмочу у відповідь. — Дуже. Тільки вирішив тебе покарати, носивши всю дорогу.

Вона сміється — дзвінко, як маленький дзвіночок. І в цей момент, попри весь той «Філ» і всі її витівки, я розумію, що, може, це не така вже й страшна кара.

Раптом вона замовкає. Ми йдемо мовчки ще кілька хвилин, і тут я чую її тихе питання:

— А ти б дійсно кинув мене?

Я зупиняюся, відчуваючи, як її рученята напружено стискають мене.

— Ні, не кинув би, — відповідаю щиро.

— Тоді я буду гарною, — серйозно каже. — Обіцяю.

— Побачимо, — хмикаю, відчуваючи, як куточки губ знову підіймаються в усмішці.

***

З обережністю, немов витягував цінну реліквію, я зняв з її ноги туфель. Вона зітхнула, здається, полегшено, а я подумав, що, може, обійшовся б і без допомоги цього пластиру — просто аби подовше торкатися її ніжної шкіри. Проте, коли я збирався наклеїти пластир, з’явилася інша проблема — капронові колготки. Що ж, доведеться…

— Феліксе! — вона видихнула, дивлячись на мене так, ніби я вчинив страшний злочин. — Ти щойно порвав мені колготки!