Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Юля, годі! — Скалкою вказую на тарілку, що стоїть перед нею, зі смаколиками. — Я тебе зараз без млинців залишу. Максимально можливі подробиці від мене ти вже отримала: між нами все сталося по-справжньому цієї ночі. Крапка.

— Гаразд. Я ж жартую, Ян, — Юля встає зі свого місця та підходить до мене з піднятими руками. — Я з миром, скалку убік прибери, будь ласка, — вона лагідно обіймає за плечі. — Я просто переживаю за тебе. Ти така окрилена зараз, а ще навіть доба не минула. Чи не рано ти до хмар відлетіла, Ян? Ти поговорила з Олегом з приводу всієї ситуації з Тимуром, вашим минулим тощо? Ви обговорили усі питання?

— Насправді, ні, — засмучено видихаю я.

Подруга, як завжди, ставить найточніші питання. Дістає назовні те, що заховано глибоко в моїй душі.

— Ми нічого не обговорили до ладу. Знаєш, Юль, я досі не зрозумію, навіщо йому знадобився цей вдаваний шлюб? Особливо після того, як він сказав батькам, що кохає мене.

Поки Юля ошелешено дивиться на мене, а я тим часом дістаю готовий корж та слідом відправляю до духовки наступний.

— Чи не простіше було запропонувати просто пожити разом? Навіщо Олег саме так усе вивернув? Я й досі цього не збагну. Ще й знайомство зі свекрами пройшло не дуже добре.

— Чого? — Юля повертається за стіл уплітати млинці.

— Антоніна Сергіївна з Юрієм Івановичем заявилися до нас рано вранці, нібито для знайомства з онуком. Але вже з порога вони почали мене штрикати вилами. Не знаю, що більше впливає на них: статті в газетах чи слова колишньої дружини Олега. Їхня неприязнь прямо відчувалася у квартирі. Ой, а що було, коли вони почули, що ми з Олегом одружені. Справжня вистава: і за серце хапалися, і сипали звинувачення, що я навмисно приховувала дитину.

— А ти, як зазвичай, мовчки все проковтнула? Еге ж? Промовчала?

— Я була в шоку, Юль. Як можна так засуджувати людину зовсім не знаючи її? На щастя, за мене заступився Олег. Він сказав батькам, що все що вони читали чи чули про мене — це неправда. Їхня справа — порозумітися з онуком, а ми самі розберемося, як нам далі життя жити.

— Слухай, а ти впевнена, що ось це все Олег сказав не для гучного слівця? Ну, щоб ти вушка розвісила та скоріше повірила йому?

— Я так не думаю. Олег не такий. Навіщо йому говорити батькам про кохання тоді? Просто сказав би, що самі розберемося і все.

Замішую інгредієнти для крему, а в душі зростає протест: не міг Олег, не міг.

— Та загалом, Олег поводиться зовсім по-іншому з того часу, як ми стали жити під одним дахом. Завжди піклується про нас із Тімом. Запитує постійно, що я думаю з того чи іншого приводу. Навіть Тимурові перестав скуповувати все, що той захоче. Почав говорити «ні» дитині, уявляєш?

Злизую з ложки трохи крему. Знімаю пробу. М-м-м. Смакота.

— Я за тебе дуже рада. Ти заслуговуєш на щастя, як ніхто інший. Але будь, будь ласка, будь обережнішою, добре?

Я розумію бентегу подруги. Вона єдина знає мою історію з Тітовим від А до Я, навіть мати не знає стільки, скільки знає Юля. Проте зараз її недовіра до Олега мене боляче зачіпає.

— Тобі треба познайомитися з Олегом ближче. Тоді ти точно зміниш свою думку, коли дізнаєшся його краще.

— Ой, ні, дякую, Янусю. Обійдемося без цього. Я й досі пам'ятаю той його злий погляд у ресторані. Здавалося, що він мене четвертує прямо там серед ресторану одним помахом пальця. Якось поживемо без спільних зустрічей, добре?

— Там інша була ситуація.

Пригадую той фатальний день, коли Олег дізнався про Тимура, і одразу стає сумно. Треба поговорити з ним про все сьогодні, ми маємо остаточно розставити крапки над нашим минулим.

— Все одно, колись потім. Окей? У дале-е-е-екому майбутньому.

Юля сподівається, що їй вдасться якомога довше не перетинатися з моїм чоловіком. Але її бажанню не судилося збутися. Позаду лунає клацання вхідних дверей.

— Я вдома! Яно, ти тут? — гукає Олег із передпокою.

— На кухні, — кричу у відповідь. Поспіхом витираю руки та лечу до нього назустріч. — Ми тут із Юлею торт робимо. Пам'ятаєш її?

— Салют, — Юля вітає мого чоловіка чашкою чаю, яку підіймає перед собою. Обличчя незворушне, ніби це не вона хвилину тому всіма способами ухилялася від зустрічі.

— Привіт, — Олег коротко киває до неї, вираз обличчя серйозний.

Але тільки-но він переводить погляд на мене, його вуста розповзаються у широкій посмішці. Він тягнеться за поцілунком.

— А ти чого так рано? — Поправляю комір Олегової сорочки.

Знову він десь лишив краватку, яку вранці вдягав на роботу.

— Я заскочив додому ненадовго. Прийму душ та зберу валізу. Лечу до столиці на кілька днів.

— Як? Прямо зараз? А я ж якраз печу для тебе торт. Гадала спокусити тебе своїми кулінарними талантами, — зиркаю на нього з під лоба та закушую спокусливо нижню губу. — Я можу не гірше Ніни нагодувати нас. Посиділи б разом ввечері, пообіймалися. Може, завтра полетиш?