Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Бал Вічності… Його відвідують лише наймогутніші. Для когось запрошення на цей бал — вершина кар’єри, шанс знайти покровителя або укласти вигідний союз. Але я не належала до тих, кого запрошують. Взагалі.

Він міг запросити будь-кого, але чомусь вибрав мене.

Знову буде гратися? Тільки от чого він добивається?

Я прикрила очі і повільно видихнула.

****

— Скажи, що ти жартуєш? — Амелія дивилася на мене з жахом в очах.

— Ти завжди була більш бойовою, — невесело посміхнулася я. — Ректора на території Академії не буде кілька днів, коли ще як не зараз?

В двері кімнати постукали, що ми аж сіпнулись від неочікуваності. На порозі стояв Алек.

— Ви щось дуже дивно виглядаєте, — він підійшов до Лії і чмокнув її в щоку.

— Селеста хоче викрасти книгу моєї родини з бібліотеки, а так як територію бібліотеки охороняють Пустинники, то не думаю, що це дуже хороша ідея!

Алек завмер. Кілька секунд він просто моргав, ніби намагався зрозуміти, чи не почулося йому.

— Вибач, що?

— Я сказала, що Селеста хоче викрасти книгу моєї родини…

— Ні-ні, я почув, — він підняв руку, — просто намагаюся осмислити, коли ви всі збожеволіли і чому мене не покликали на цю зустріч.

— Це не божевілля, це… стратегічний маневр, — спробувала виправдатися я. — Тим більше Амелії необхідний цей фоліант, вона має повернути його у сховище своєї родини, а я мушу хоч щось дізнатися про свою мітку і що вона взагалі означає.

— Ага, стратегічний маневр, — повторив Алек, схрестивши руки на грудях. — Тільки він включає порушення купи правил, обхід охорони у вигляді демонів Безодні, проникнення в найзахищеніше місце Академії… Ой, так, шикарний маневр.

Амелія мовчала, а потім нарешті сказала:

— Так, Селесто, ти права, без цієї книги мені кришка. Я згодна.

Я тільки кивнула.

Ніби план був простий. Дочекатись ночі. Відволікти Пустинників.  Проникнути в бібліотеку. Взяти книгу і зникнути так, щоб нас не спіймали.

— І хто ж буде відволікати Пустинників? — запитав Алек.

Ми з Амелією синхронно перевели свої погляди на нього.

— Ні, — відразу сказав Алек. — Забудьте!

— Але ти ж наш найкращий стратег! — швидко підхопила Амелія, вчепившись йому в руку.

— І маг, — додала я.

— І наш єдиний варіант, — завершила Лія.

— Ви думаєте, що мене так легко вмовити простими лестощами, так?

— Це спрацює?

Алек важко зітхнув, глянув на стелю, ніби просив Вищих дати йому терпіння, а потім подивився на нас.

— Добре. Завжди знав, що в мене нездоровий інтерес до небезпеки! — І якщо ми виживемо, то з тебе Селесто, пляшка міцного! А з тебе, моя цукерочка, — погляд на Амелію, — наодинці обговоримо.

Я тільки щасливо замотала головою на знак згоди.

Лія почервоніла, але нічого не сказала.

— Ну, що ж… — Алек розтер руки. — Час вкрасти книгу, пробігтися лабіринтом смерті і не померти. Класичний вечір в Академії.

План був доволі екстремальний.

— У нас є не більше пʼятнадцяти хвилин до того, як вони з’являться біля бібліотеки, — сказав Алек, озираючись.

Ми вийшли перед десятою вечора.

— І що ти пропонуєш?

Алек широко посміхнувся — а це завжди було поганим знаком.

— Я влаштую невеличкий… феєрверк.

Він вийняв з кишені пару маленьких кульок, покрутив її в пальцях, а потім різко стиснув. Усередині щось клацнуло.

— За кілька хвилин це створить доволі переконливе магічне викидання біля Північної вежі та на території парку. Пустинники кинуться в місця вибухів, а ми отримаємо вікно в десять хвилин, поки вони зрозуміють, що їх просто відволікли. Але ні хвилиною більше!

— Десять хвилин, щоб пробратися в бібліотеку, знайти книгу й втекти? — Амелія виглядала не дуже впевнено. — Це неможливо!

— Не хвилюйся, — я підбадьорила її. — Ми впораємось. Від корпусу, там де бібліотека до нашого гуртожитку пару хвилин, якщо швидко бігти.

Алек шепнув закляття і кулі піднялись над землею і полетіли в напрямку парку та Північної вежі, а ми тим часом стрімко рушили до бібліотеки. Треба було поспішати.

Академія засинала, але її коридори все одно були небезпечні. Ми прокрадалися тінями, уникаючи патрулів.

Двері бібліотеки відчинилися зі скрипом.

Я ковзнула поглядом по рядах книг, зосередившись на відчутті, що тягнуло мене вперед.

— Вона тут, — прошепотіла я.

Ми зупинилися перед масивними дверима з темного дерева, поверхня яких була вкрита рунами-захисниками. Вхід у заборонений відділ.

— Закляття спрацює, як тільки ми відкриємо двері, — тихо сказала Амелія, розглядаючи написи.

— Якщо не знешкодити їх, то активується сигналізація, — додав Алек.

— Я можу спробувати нейтралізувати, — сказала Амелія, дістаючи маленький ніж для різьблення рун.

Я затамувала подих.

Руни на дверях ледь помітно засвітилися, коли Амелія почала водити кінчиком ножа по магічних лініях.

— Швидше, — нетерпляче прошепотів Алек.

— Не шипи мені у вухо, ти цим мені зовсім не допомагаєш!

Амелія закінчила останній рух, і червоне світіння рун згасло.

Ще одне закляття і двері легко відчинилися. За допомогою магічного ліхтарика, ми бачили невелике приміщення із забороненими книгами.

— Ось вона, — почувся радісний писк Амелії.

— Хапай її і валимо звідси! — голос Алека.

Амелія схопила фоліант.

У ту ж мить десь у глибині бібліотеки почувся ледь чутний звук — наче щось прокинулося.

— Чорт…

— Йдемо! — Алек схопив нас за руки, і ми побігли до виходу.

Але не встигли ми зробити й кілька кроків, як у дальньому кінці коридору почувся гучний грім.

— Що це? — моє питання було риторичним.

— О Вищі…— це була Амелія.

— Чого стали?! Бігом! Валимо!

Я відчувала, як моє серце б’ється в скронях. Але бігти не переставала, поки під нашими ногами не провалилася земля і ми впали у саму Безодню.

Темрява поглинула нас, і я навіть не встигла закричати. Моє тіло летіло вниз, наче камінь, вирваний із землі, і тільки шалене серцебиття нагадувало, що я ще жива.