Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я не знала, скільки часу тривало це падіння — секунду, хвилину чи вічність. Але раптом щось холодне й вологе обпекло мені шкіру. Я з криком гепнулася на щось м’яке й в’язке.

— Ауч! — поруч почувся голос Алека. — Це що, слиз?!

— Хай тобі грець! Що це було?! — Амелія, судячи з усього, теж впала десь неподалік.

Я важко зітхнула й сіла, намагаючись розгледіти хоч щось у суцільній темряві. Повітря було сирим, густим і таким холодним, що я відразу зіщулилася. Запах… Боги, цей запах! Наче зотліле м’ясо, тухла вода і ще щось, від чого волосся на потилиці вставало дибки.

— Де ми?.. — тихо запитала я, не впізнаючи власного голосу. — Блін, ми впустили книгу в бібліотеці!

— Якщо чесно, я підозрюю, що це… — почав Алек, але його голос урвався, і він різко змовк.

— Що? Кажи вже! — зашипіла Амелія.

— Ну… якщо припустити, що ми не померли й не горимо в пеклі, то… — Алек ковтнув. — Ми в Безодні.

— ДУЖЕ допомогло! — Амелія гнівно шикнула.

— Спокійно, спокійно, — я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, що гриміло в грудях. — Ми просто впали в якусь… печеру. Так?

— Так, печера, звичайна собі печера! — швидко підхопив Алек.

Я підвелася, намацала стіну — вона була холодною, слизькою і… ніби дихала. Я різко смикнула руку назад.

— Добре… — почала я, намагаючись зібрати думки. — Ми не можемо просто сидіти тут і чекати, поки нас знайде щось гірше, ніж це місце.

— Згідна! — Амелія вже почала шарудіти десь поруч.

— Стривайте… — Алек заговорив тихо. — Ви це чуєте?

Я завмерла. Спочатку нічого. Тільки гнітюча тиша. Але потім…

З глибини печери долинув звук. Далекий, але безпомилковий.

Чиїсь кроки. І вони наближалися.

Кроки ставали все чіткішими. Важкі, розмірені, вони відлунювали в темряві, змішуючись із тихим шурхотом, ніби щось велике повзло слідом.

— Гаразд, — видихнув Алек. — Хтось іде. Я роблю висновок, що це або місцевий екскурсовод, або…

— Або щось, що з’їсть нас заживо, — підказала Амелія.

— Дякую, крихітко, тепер мені значно спокійніше! — Алек спробував засміятися, але вийшло нервово.

Я прислухалася. Серце шалено билося. Що це за створіння? Його кроки не були схожі на людські. Щось важке, кострубате, воно шкреблося по камінню, а іноді зупинялося, ніби принюхуючись.

— У нас є план? — прошепотіла я.

— Так, кричати і тікати! — відповів Алек.

— Чудовий план, Алеку, давай ще трохи почекаємо, щоб воно підійшло ближче, так буде цікавіше! — саркастично процідила Амелія.

— Добре, добре, може, тихо відступимо? — запропонував якомога спокійніше, хоча всередині мене вже кричала паніка.

І тут темряву прорізав звук — жахливий, низький, майже тваринний рик, що змусив нас усіх здригнутися.

— Добре, мінус варіант «відступити тихо», — констатував Алек.

Щось велике виринуло з темряви. Очі. Боже, воно було ВЕЛИКЕ. Їх було двоє — неприродно круглі, тьмяно-зелені, як болотна вода. Воно дивилося прямо на нас.

— Ну, привіт, — нервово сказав Алек. — Ви приймаєте гостей за попереднім записом, чи як?

Істота зробила ще один крок. Від слабкого світла магічного кристала, що висів на моєму поясі, я побачила її шкіру — товсту, сіру, покриту гострими наростами. А рот…

О, Вищі…

Рот у неї був набагато більшим, ніж потрібно для будь-якої живої істоти. Заповнений рядами довгих, кривих зубів, між якими виднілися шматки чогось темного.

— Ну все, чудово, я більше не хочу жити, — просичала Амелія.

— Тоді давайте просто побіжимо, — сказав Алек.

— О, чудовий план, а хто буде першим? — запитала я.

— Останнього з’їдять першим, — мимоволі вирвалося в мене.

— Тоді на старт… увага…! — почав Алек.

Створіння знову рикнуло, і цього разу звук був таким гучним, що печера затряслася.

— БІЖИМО! — закричала я.

І ми побігли.

Ми бігли, не озираючись. Темрява печери вирувала навколо, ніби сама Безодня тягнулася до нас своїми чорними руками. Каміння під ногами було слизьким, стіни — холодними і вологими, а повітря ставало дедалі густішим, важким, як перед грозою.

— Куди, мать його, ми біжимо?! — видихнув Алек, перескакуючи через тріщину в землі.

— Головне — не назад! — відповіла Амелія.

Позаду почулося гучне шкрябання. Те, що гналося за нами, було близько. Дуже близько.

Раптом під ногами щось клацнуло.

— О, ні…

Все сталося за секунду. Земля різко пішла вниз, ми зірвалися у темряву, і я встигла лише відчути, як мене обплутує щось липке й холодне.

Ми були в пастці.

Я намагалася поворухнутися, але не могла. Якась моторошна сила скувала моє тіло. І тут заговорив голос.

— Нарешті, а то я зачекалася! Мої домашні улюбленці провели вас до мене.

Він був жіночий. І, що найгірше, звучав він аж занадто радісно.

Світло спалахнуло різко й боляче, змушуючи мене заплющити очі. Коли я звикла до нього, перед нами постала жінка.

Вона була… гарною. Ні, не просто гарною — божевільно, нереально гарною. Довге хвилясте волосся кольору воронячого крила спадало на плечі, а тонке обличчя з високими вилицями здавалося майже ідеальним. Але очі… Вони були найстрашнішими. У них жевріло щось нездорове. Щось, що змушувало нутро стискатися від тривоги.

Вона усміхнулася.

— О, яка в нас компанія! Як мило! — її голос звучав солодко, навіть ніжно, але ця ніжність була схожа на лезо, яке ось-ось увіп’ється в шкіру.

Я відчула, як Алек поруч напружився.

— І хто ви, в біса, така? — буркнув він.

Жінка нахилила голову набік, ніби роздивляючись нас.

— Я? — її усмішка стала ширшою. — Я та, хто нарешті допоможе вам зрозуміти, в що ви вляпалися.

Вона зробила крок ближче, і моє серце закалатало швидше.

— Вітаю вас у Безодні, мої любі. Тепер ви мої гості. Сподіваюся, вам тут сподобається.

Я намагалася поворухнутися, але не могла — мої руки і ноги були сковані невидимою силою.

— Це жарт, правда? — голос Алека був рівним, але в ньому вчувалася напруга.