Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

— Швидше за все, — Даневір нахмурився. — Вона… перетворила частину твоєї музики на фізичний об’єкт. Це може бути ключем. Або вибухівкою. Або чимось третім.

— Чимось третім зазвичай буває найцікавішим, — я поклав перлину в кишеню, де вона одразу почала густи мотив з вчорашнього гроулінгу.

Даневір глянув на горизонт, де вже збиралися хмари, схожі на партитуру для оркестру бурі.

— Вітаю, Саймоне. Ти тепер не просто божевільний з гітарою в голові. Ти… е… що ти таке?

— Нестабільний елемент, — відповів я. — Як завжди.

Він кивнув, і ми почали тягнути пліт у воду. Перлина в кишені співала. Хмари гриміли у такт. А я думав: як довго можна грати на краю світу, перш ніж струни порвуться?

Пліт застогнав, коли ми зсунули його у воду, ніби згадуючи вчорашній акустичний апокаліпсис. Даневір вже готувався стрибнути на дошку, коли раптом завмер:
— О, малятко. Ти бачив, щоб хтось кидав сюди ноктюрни у виконанні трупа?

Спершу я подумав, що він знову жартує про мою музику. Але ні — біля скелі, обвитої водоростями, як коконом, лежало щось перламутрове. Не "щось". Вона. Русалка. Або те, що від неї залишилось.

— Може, це мімікрія? — припустив я, встромляючи весло в пісок. — Типу, морський коник імітує гілку, а вона — труп?

Даневір вже плив до неї, немов його тягнув магніт для божевільних вчинків. Придивившись, я помітив: її хвіст був пошарпаний, наче його жували акули-меломани, а волосся звивалося у вузли, схожі на нотні стани.

— Допоможи, — кинув він, хапаючи її за зап’ястя. — Вона важча, ніж твої гріхи.

Ми волокли її до пляжу, як мокрий килим. Від русалки пахло соляним бризом і чимось ще — на кшталт електрики після короткого замикання. Коли ми витягли її на пісок, Даневір приклав вухо до її грудей:
— Серце б’ється. Або це тик-так прибою в раковині.

Раптом вона скривилася, ніби почула його слова, і вихаркнула воду. Струмінь влучив Даневіру прямо в обличчя.

— Вітаю в світі смертних, — витерся він, — де кожен твій плювок — це потенційний арт-об’єкт.

Русалка відкрила очі. Вони були схожі на дві кулі з рідкого обсидіану, всередині яких мерехтіли спіралі ДНК. Вона скрикнула щось різке, мов риф на гітарі, але ми не зрозуміли.

— Напевно, це "дякую", — сказав я. — Або "де мій гаманець".

— Ім’я, — Даневір зробив у повітрі жест, від якого з’явився синій слід, ніби неонова нитка. — Як тебе звати?

Вона видихнула. Повітря завило мелодією з трьох нот, які склалися в ім’я: Наїріс.

— Чарівно, — я сів на камінь, відчуваючи, як перлина в кишені почала пульсувати у такт її диханню. — Я Саймон, а це — Даневір. Ти в нашому… е… акваріумі.

Вона підвелася, луснувши хвостом, як батогом. Її погляд спинився на мені:
— Ти… Той, що співав зі смертю.

— Зазвичай мене так не називають, — я почухав потилицю. — Хіба що мама, коли я граю на гітарі о третій ночі.

Наїріс скривила губи, наче пробувала на смак мою відповідь. Потім простягла руку до моєї кишені. Перлина з моїм гроулінгом сама вискочила назовні і зависла між нами, видаючи ритм неможливого метроному.

— Це… гаряче, — її голос був схожий на тріск льоду в горлянці. — Наче сонце, що навчилось плакати.

Даневір, звичайно, не міг втриматися:
— Якщо хочеш, можемо обмінятися. Твоя перлина на мій черевик. Він теж гарячий. Після вчорашнього.

Але русалка вже не слухала. Вона торкнулася перлини, і раптом повітря наповнилось звуком. Моїм звуком. Тільки тепер це було не хаотичне ревіння, а щось структуроване — ніби хтось пропустив мій дез-метал крізь сито зірок.

— Це… красиво, — прошепотіла вона, а її хвіст засяяв, як неонова вивіска.

Я почувався ніяково. Ніби хтось знайшов мій старий щоденник і прочитав його вголос перед публікою.

— Е, дякую, — буркнув я. — Але це був лише… експеримент.

— Експеримент, — повторила вона, і в її роті з’явилися зуби — гострі, перламутрові, здатні перекусити сталевий трос. — Ти зламав правила. Співав без дозволу океану. Тепер він слухає тебе.

Даневір підійшов ближче, готовий до всього, але русалка лише зігнулася в незрозумілому поклоні:
— Ти — новий голос. А нові голоси… — Вона раптом усміхнулась, і ця усмішка була схожа на розкриту глибинну тріщину. — ...завжди цікавіші за старі.

Перлина впала мені в долоню, тепер холодну, як лід. Наїріс ковзнула у воду, розсікаючи хвилі хвостом, що залишав за собою слід що був схожий на ноти які світилися.

— Думаю, ми тільки що отримали фанатку, — Даневір хитнув головою. — Вітаю. Тепер твоїм концертам будуть аплодувати й риби.

Я глянув на перлину. Вона більше не гула. Тепер вона мовчала. І це було набагато страшніше.

— Знаєш, що найгірше? — я поклав артефакт у кишеню. — Я досі вмію грати тільки на гітарі.

— І слава Древнім, — він стрибнув на пліт. — Уяви, що б було, якби ти вмів більше.

Ми відчалили. Наїріс з’явилася знову за п’ятдесят кроків від нас, спостерігаючи. Іноді здавалося, що вона повторює рухи моїх пальців, немов вчить партитуру.

— Вона хоче повторити твій трюк, — зауважив Даневір.

— Нехай спробує, — я відчував, як перлина холоне через тканину. — Якщо збирається переспівати мене — нехай готується. У мене є бонус-треки.

Але глибоко всередині я знав: це лише початок. Русалки, перлини, музика, що переписує реальність… Звичайний вівторок у моєму житті. А по вівторках у нас були репетиції.

Наїріс підпливла до плоту так, ніби вода була її особистим ковром для пасивно-агресивних візитів. Її хвіст блищав, як ножі для суші під неоном, а в очах мерехтіло щось між докором і цікавістю.

— Твоя сила... — вона вказала на мою кишеню, де перлина досі пульсувала, як аритмічне серце. — ...це дитина зі зброєю. Ти мусиш навчитись керувати нею. Інакше вона з’їсть тебе. А потім — інших.