Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

По обіді наступного дня Вадим сам нагадав про себе й мою обіцянку зателефонувати йому. В той момент я досить скептично ставився до можливості знову повернутися в офіс. Я більше не шукав порятунку, а повернення означало для мене саме це. Однак я не відмовив Вадиму прямо – я хотів залишити місце для маневру на той випадок, якщо передумаю. 

Вадим чудово знав, що я був не в тому стані, щоб напружувати мозок і генерувати ідеї, і скоріше за все давав мені цю роботу із співчуття – щоб в моєму vie sans eclaircie (фр. безпросвітному житті) з'явився хоч якийсь сенс. 

– Я відправив тобі на пошту деякі матеріали: проглянь і скажи, що ти думаєш. Не поспішай – вивчи уважно. І... тримайся, чого б це тобі не вартувало. Бувай, – гудки у слухавці не дали мені можливості відповісти. 

Я безсило впав на ліжко й мусив визнати, що хочу я того чи ні, а повинен увімкнути ноутбук. 

Потім про себе нагадала мама, яку я переконав не приїздити й перепросив за свої слова. Мені було надзвичайно незручно перед нею. Але вона не тримала зла й дуже зраділа, коли я сказав, що Вадим планує дати мені роботу. Впевнений, це сталося не без її участі. 

Поклавши слухавку, я видихнув з полегшенням. Мені конче потрібно було побути одному. Я не хотів бути тягарем, хотів лише тиші – мав на це право. Мав право на тишу, від якої втрачав глузд, і мав право втрачати глузд у повній тиші. І дуже не хотів, щоб хтось позбавляв цього права, висловлюючи співчуття й рятуючи мене від мене самого. 

Душ, кава й вечеря, яку спромігся приготувати власноруч, привели мене до тями, і близько десятої вечора я нарешті відкрив електронну пошту й побіжно оглянув матеріали. Єдине, що відразу стало зрозумілим, так це те, що я в дуже поганій формі. Не міг зосередитися, дратувався через кожну дрібницю й нічого не розумів у цифрах і діаграмах. Я закрив пошту й знову відкрив пляшку, але відразу ж її відставив. Мені стало зле від запаху алкоголю. Знайшов цигарку, але і її жбурнув у смітник – мені стало огидно від самого себе і я вирішив, що так далі тривати не може. Вадим і мама мають слушність – треба триматися, чого б мені це не вартувало. Знову відкрив і перечитав документи, цього разу більш спокійно й зосереджено. Тепер для мене все стало зрозумілим, але якась важлива деталь пройшла повз увагу. Деталь, що мала ключове значення й була причиною проблем. 

Наступного ранку я набрав Вадима, щоб отримати додаткову інформацію. Поділившись своїми сумнівами, отримав підтвердження в їхній правильності. Значить, професійна інтуїція все ще була моїм робочим інструментом і це давало мені якусь надію. Компанія, яка звернулася за допомогою, переживала складні часи через негнучкість свого керівництва, яке не бажало нічого змінювати у застарілій системі менеджменту. Власники й директори не помічали причин занепаду й не хотіли визнавати, що саме вони в цьому винні, а не персонал, який, за їхніми словами, «змовився» проти них. Усе це було дуже цікаво, але проблеми не розв’язувало. Якщо керівництво володіє такими недоліками, як відсутність гнучкості, авторитарність, недовіра – це проблеми з їхнім світоглядом, а не з недбалим персоналом. Одним словом, вони стали заручниками власних стереотипів і хотіли знайти винних, напевно більше, ніж розв’язати проблему. 

Колись компанія процвітала, але тепер ситуація вимагала втручання. Головне, чого не враховувало її керівництво, так це те, що час іде й правила змінюються. Незмінна лінійка продукції протягом багатьох років була однією із причин, чому з кожним днем стає все гірше й гірше. Чому люди запитують те, чого в них немає? Чому не купують те, що є в наявності? 

Примусити споживача купити товар можна лише в тому випадку, якщо товар потрібен споживачу. Якщо випускати одноманітну продукцію та не звертати увагу на попит, немає сенсу звинувачувати персонал у недбалості, до того ж, якщо він працює за копійки. Власники намагалися покращити вербальні здібності співробітників замість того, щоб урізноманітнити асортимент. 

Ситуація в цій компанії нагадувала мою, і я раптом з усією ясністю усвідомив, що станеться з нею через кілька років, якщо не буде радикально переглянута й не демократизована управлінська концепція. З досвіду знав, що найскладніше – переконати власників у тому, що проблема в них, а не у зовнішніх факторах. Багато хто не готовий це визнавати. Дивно, що люди, у чиїх руках знаходиться влада, стають заручниками власних переконань і не хочуть подивитися правді в обличчя. Це стає причиною криз, із яких неможливо вийти. 

– Проблема лише в цьому, – резюмував я свої висновки. 

– Напевно, ти маєш рацію, – сказав Вадим, – але люди вони непогані. Я їх сто років знаю. 

– Люди вони, можливо, і непогані, але як менеджери – не дуже. Їм треба навчитися делегувати повноваження, більше цінувати своїх співробітників, а не звинувачувати їх у всіх смертних гріхах, і, звісно, звернути увагу на попит, а не продавати те, що нікому не потрібно. Треба жити avec les yeux ouverts (фр. з відкритими очима).  

– І тепер ти теж це знаєш... 

– Тепер знаю... – я раптом зрозумів, що Вадим навмисно дав мені розібратися з цим випадком, щоб я зробив необхідні для себе висновки. Загалом я залишився задоволений і трохи збадьорився, коли за свою консультацію отримав невеличкий гонорар. 

Якось увечері кілька днів потому до мене завітала мама, Тимофія вона взяла з собою. Їй треба було поїхати до сестри у Львів – оскільки та хворіє. Вони бачилися не часто й лише хвороба чи інші проблеми змушували їх облишити свою зайнятість. 

– Мам, їдь, звичайно. Я дорослий хлопчик – упораюся. Ти ж бачиш, що все в порядку. 

– Але я хвилююся за тебе, синку. 

– Я розумію, але хвилюватися немає причин. Зі мною все гаразд. 

– Добре, Тимофій тебе розважить. 

Останнім часом я не міг заснути без снодійного, сон з котрим нагадував провалля, де я опинявся в епіцентрі своїх спогадів, над якими панувала Марина. Мені часто снилося одне й те ж видіння: ніби я стою у саду й дивлюся, як на землю летять пелюстки магнолій, кожна зяких нагадує дзеркало. Я дивився в ці квіткові люстерка, але не бачив в них себе. Там була лише Марина, котра кликала мене за собою. Кожного разу, прокидаючись після такого сну, в мене виникало відчуття глибокої дезорієнтації. Усвідомлення, де я і хто, поверталося дуже повільно.