Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Так було й того вечора, коли мама зайшла попрощатися перед поїздкою. Я заснув з увімкненим світлом, а коли прокинувся, довго не міг оговтатися й зрозуміти, де знаходжуся. Годинник показував десяту вечора. Було дуже тихо. Я раптом уявив своє життя в наступні п’ять років і зрозумів, що мене там нічого не чекає. Повернувши голову в сторону напіввідчиненої шафи, звідки виглядав рукав одного з численних ділових костюмів, зрозумів, що якщо я буду далі так жити – то просто помру від нудьги. 

 Я відкрив шафу – там на верхній полиці лежало те, що залишилося від неї – сукня, яка стала моїм фетишем. Я мало не щодня дивився на неї, не дозволяючи собі забути минуле. Занадто велика прірва лежала між тим, як було, і тим, що я мав на цей момент. 

Оптимізму вистачило ненадовго – я більше не витримував такої амплітуди коливань. Мене опанувала смертельна втома. Навіщо все це, якщо воно скоріш за все нікуди не приведе? Життя повинне бути вогнем, а не тлінням. Рішення прийшло блискавично. Я пішов на кухню й витяг із шухляди ніж. Лезо красномовно блиснуло, обіцяючи швидку смерть. Серцебиття почастішало, жилка на руці відраховувала останні секунди. Це було єдине правильне рішення – я впевнений у ньому. Я більше не хочу... 

Дзвінок у двері не дав мені закінчити думку про те, чого саме я не хочу. Тримаючи ніж над веною, я розмірковував: що це – іронія долі чи її знак? Проігнорувати чи відчинити? Я відклав ніж і пішов до дверей, заглянув у вічко. Дивно, але там стояв... візочок, а в ньому спала... дитина. Навколо було підозріло тихо, ніби дитя з’явилося нізвідки. 

Час ішов, але ніхто не заходив і не виходив. Що робити в такій ситуації? Якщо я заберу дитину, це буде схоже на викрадення, а якщо ні – залишення в небезпеці. Наступні п’ять хвилин дали мені чітке розуміння того, що за нею ніхто не прийде. 

Маля мирно спало й не підозрювало, як круто змінилося його життя. Чекати далі не було сенсу – я відкрив двері й, роззирнувшись по сторонах, закотив візочок у квартиру. Що далі? Я поняття не мав, що робити з дітьми, але щось стримувало мене повернути немовля туди, звідки його взяв. 

Внизу візочка я помітив сумку, в якій було все необхідне. Розібравши її, зауважив на самому споді складений аркуш паперу, розгорнувши який, побачив її ім’я. Руки затремтіли, і лист випав з рук. Зібравши волю докупи, я підняв його й прочитав: 

«Це твоя дитина крапка Дівчинка крапка Я ще не назвала її – хочу, щоб ти сам обрав їй ім’я крапка Через певні обставини не можу виховувати її крапка Сподіваюся, ти станеш гарним батьком крапка Можливо, я колись тобі все поясню крапка Марина крапка». 

Я не міг витримати цієї однозначності, не міг витримати крапки – ще ніколи вона не мала для мене такого значення! Кожна з них нагадувала постріл. Навіть уявити страшно: моя дитина в мене перед дверима, а я в цей час збираюся накласти на себе руки!!! Моя дитина! Моя донька! Я різко встав, але в мене закрутилася голова й підігнулися коліна. Я сів, щоб не впасти. 

Тепер мене хвилювало інше питання: хто приніс мені дитину під двері? Особисто Марина чи хтось інший? Я вирішив, що це не могла бути вона. Чи просто не міг собі пробачити, що не побачив її, коли вона була зовсім поряд? Від цієї думки мене кинуло в жар, потім у холод. Мій мозок лихоманило. Я вибіг на вулицю, озираючись по сторонах, ніби навіжений. Кого я там хотів знайти

Я повернувся назад. Тепер треба було потурбуватися про дитину. Мені стало моторошно від думки, що вона зараз прокинеться, а я не зможу її заспокоїти. Що робити? Одна й та ж думка ходила по колу. І раптом зрозумів, хто мені може допомогти! Я кинувся до своїх записників і почав шукати потрібний номер. Цифри пливли перед очима, але пошуки дали результат – я знайшов те, що шукав. 

Знайти номер – пів справи, складніше набрати номер тієї, яку колись покинув. Я збирався телефонувати Наті, моїй колишній дівчині, котра працювала медсестрою. У цій ситуації лише вона могла допомогти мені. 

– Так, слухаю, – я був щасливий почути її голос. 

– Привіт. 

– Привіт, чого тобі? 

– Нато, ти одна можеш мене врятувати! – почав я без довгих промов. 

– Урятувати?! Не запізно? Тебе вже нічого не врятує! – констатувала дівчина доконаний факт і мала слушність. 

– Не мене. Дитину врятуй! – мої нерви були на межі. 

– Яку ще дитину? Ти що – п’яний? – Ната не могла зрозуміти, чого саме я від неї хочу й наскільки ситуація серйозна. 

– Нато, прошу тебе. Я знайшов дитину в себе під дверима й не знаю, що робити. 

– Залишив би її там, тобто так, як ти вчиняєш з іншими. 

– Нато, я благаю тебе, допоможи мені! 

– Якщо ти мене розігруєш, я вб’ю тебе на місці, зрозумів? 

– Зрозумів. 

– Адреса та ж? 

– Так. Я викличу тобі таксі.

Попри все, Ната приїхала. Вона ставила мені запитання, на які я не знав відповіді, і дивилася на мене, як на божевільного. Потім зрозуміла, що немає сенсу щось запитувати й почала пояснювати, як доглядати за дитиною. У мене виходило так собі – не вистачало практики. Колишня погодилася допомогти мені перші тижні, поки не повернеться мама. Цікаво, як вона відреагує на чудесну появу дитини? Чи зможе витримати ще й це? Я розповів Наті свою історію та поділився сумнівами щодо мами. 

– Витримає – у неї немає вибору. Це ж онука – радість! – її впевненість подіяла на мене, як заспокійливе, але ненадовго. 

– Моя мама, напевно, єдина бабця, в якої онука з’явилися таким чином. 

– Яка різниця, як вона з’явилася. Головне, що з’явилася! Не варто зараз про таке думати – краще концентруй свою увагу на дитині, а не на тому, хто що подумає. Зрештою, це твоя дитина й ти несеш за неї відповідальність. Коли мама приїде, нехай сама вирішує – вона з тобою чи ні. 

– Дякую, Нато, ти, як і завжди, можеш дати гарну пораду. 

Через кілька днів паніка минула, і я став упевненішим у поводженні з дитиною. Ната навіть мене похвалила. Я все думав, чому Марина так учинила? Що могло трапитися? Які обставини штовхнули її на подібний учинок? Можливо, вона так сильно змінилася, що навіть власна дитина стала їй ненависна? Але в це я вірити не хотів, не міг.