Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Життя наче повернулося у старе русло. Стас працював допізна, як і раніше. Його пальто знову висіло в передпокої, а в кухні стояла чашка з недопитою кавою. Все було на своїх місцях. Окрім одного — Ніки.

Вона ходила квартирою, мов тінь. В її очах більше не було життя. Вона жила автоматично, наче за наказом. Як солдат на фронті, де щоденна битва — не за країну, а за власну душу.

Стас намагався повернути її. Приносив квіти, готував вечерю, пробував жартувати. Але Ніка була холодна. Байдужа. Кам’яна.

— Ніко, я ж намагаюся… — говорив він одного вечора, коли вона вмикала чайник. — Я все ще тебе кохаю. Я шкодую. Я хочу все виправити.

Вона мовчки витерла обличчя рушником. Не від сліз — від пари з чайника. Сльози були глибше. Там, де ніхто не бачив.

— Я не можу, Стасе, — тихо сказала вона. — Не можу пробачити. Не зраду навіть… а те, ким ти був, ким ти став… Я жила, боячись слова, жесту, твого голосу… Я загубила себе з тобою. І я не впевнена, що зможу повернутися.

Він опустив голову.

— Але ти повернулася…

— Я повернулася не до тебе. Я втекла від болю… Від себе. Від нього.

Вона відвернулась, щоби він не побачив, як тремтять її губи. Як горить її серце.

Адріан.

Його ім’я лунало у голові щовечора. Вона засинала з ним і прокидалася з ним. З його усмішкою, його голосом, його теплом. Ні, вона не хотіла розбивати його життя. Не хотіла ставати тягарем у стосунках з Ірен. Вона зробила те, що вважала правильним. Але правильне не завжди означає щасливе.

І його мама…

Маргарита Сергіївна стала для неї кимось більшим, ніж просто матір'ю Адріана. У ній було стільки тепла, доброти, спокою… Вона сумувала за нею щиро. Як за близькою душею.

Ніка сиділа вечорами в порожній вітальні, згорнувшись у плед. Увімкнене світло, але в серці — темрява. Вона дивилася в одне місце годинами, ловлячи себе на думці: “А що як я помилилася? А що як я втратила своє щастя назавжди?”

Вона не знала, як вибратися з цієї ями. Лише одне було ясно — вона в ній сама.