Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Він мене розчарував, — сумно сказав Пабло.

Довкола нас так голосно співали, що нам доводилося майже кричати, щоб чути одне одного.

— Чому?

— Він негарно вмер, — відповів Пабло. — В нього було мало гідності.

— Якої ж ти хотів від нього гідності, коли на нього накинулася юрба? — сказала я. — І по-моєму, перед тим він поводився дуже гідно. Більшої гідності й вимагати не можна.

— Так, — сказав Пабло. — Але в останню мить він злякався.

— А хто б не злякався? — сказала я. — Ти бачив, як вони на нього накинулися?

— Чом не бачив, — сказав Пабло. — Та все одно, по-моєму, він помер негарно.

— На його місці кожен помер би негарно, — сказала я йому. — А що б ти хотів? В ayuntamiento все було паскудством — від початку й до кінця.

— Так, — погодився Пабло. — Ладу було мало. Але священик! Він мусив подати приклад.

— Я гадала, що ти ненавидиш священиків.

— Так, — сказав Пабло і відкраяв ще скибку хліба. — Але він Іспанський священик. А іспанський священик мусить помирати гарно.

— А як на мене, він помер зовсім непогано. Адже ви навіть не дали йому підготуватись.

— Ні,— сказав Пабло. — Для мене це велике розчарування. Цілий день я чекав смерті священика. Я вирішив, що він останній пройде між шеренг. Мене просто нетерплячка брала побачити, як воно буде. Я сподівався, що це буде прекрасне видовище. Бо я ще ніколи не бачив, як помирає священик.

— Встигнеш іще надивитися, — сказала я глузливо. — Сьогодні це тільки почалося.

— Ні,— відповів він. — Я розчарований.

— Он як, — сказала я. — То, чого доброго, ти і в нашій справі розчаруєшся.

— Ти не розумієш, Пілар. Адже це був іспанський священик. Який народ іспанці! — сказала я йому. — І справді, який народ, правда, Inglis? Який народ!

— Нам треба йти, — сказав Роберт Джордан. Він глянув на сонце. Скоро полудень.

— Так, — сказала Пілар. — Зараз підемо. Ось тільки докажу тобі про Пабло. Того вечора він мені сказав:

— Пілар, сьогодні у нас з тобою нічого не буде.

— Гаразд, — сказала я. — Згода.

— Гадаю, що це було б негарно, — після того, як убито стільки людей.

— Que va, — відповіла я йому. — Який з тебе святий! Я недарма стільки років прожила з матадорами — знаю, що з ними буває після кориди.

— Це правда, Пілар? — спитав він мене.

— А хіба я колись брехала тобі?

— Справді, Пілар, сьогодні я ні на що не здатний. Ти не сердишся на мене?

— Ні, hombrе, — відповіла я. — Але не вбивай людей щодня, Пабло.

І всю ніч він спав, як дитина, поки я його не збудила на світанку, а я так і не могла заснути і зрештою підвелася, сіла біля вікна й стала дивитися на майдан, освітлений місяцем, туди, де вдень стояли шеренги, і на дерева за майданом, що лисніли в місячному сяйві, і на тіні від них, на лави, теж освітлені місяцем, і на блискучі осколки пляшок, і за край урвища, з якого поскидали тих людей. Довкола було тихо, тільки у фонтані плюскотіла вода, і я сиділа й думала: як же погано ми починаємо.

Вікно було розчинене, і з боку готелю до мене раптом долинуло жіноче ридання. Я вийшла на балкон, ступаючи босоніж по чавунних плитах, місяць освітлював фасади будинків на майдані, а ридання долинало з балкона того будинку, де жив дон Гільєрмо. Це його дружина стояла там навколішках і плакала.

Тоді я повернулася до кімнати й сіла знову. Мені не хотілося ні про що думати, бо це був найгірший день у моєму житті, як не рахувати того, іншого дня.

— А коли був той, інший? — спитала Марія.

— Через три дні, коли місто зайняли фашисти.

— Про це не розповідай, — сказала Марія. — Цього я не хочу чути. Годі, і так уже забагато.

— Казала ж я, що тобі не треба цього слухати, — сказала Пілар. — Бачиш? Я не хотіла, щоб ти слухала. Тепер уночі тебе змора душитиме.

— Ні,— сказала Марія. — Але я більше не хочу.

— А мені хотілося б колись послухати, — сказав Роберт Джордан.

— Гаразд, — сказала Пілар. — Але це вже не для Марії.

— Я не хочу слухати цього, — жалібно сказала Марія. — Не треба, Пілар. Не розповідай при мені, бо я мимоволі слухатиму.

Губи її тремтіли, і Роберт Джордан подумав, що вона зараз заплаче.

— Будь ласка, Пілар, не розповідай.

— Не бійся, стригунчику ти мій, — сказала Пілар. — Не бійся. А тобі, Inglis, я розповім іншим разом.

— Але я хочу завжди бути там, де він, — сказала Марія. — Ох, Пілар, не розповідай цього зовсім.

— Я  розповім, коли ти будеш чимось зайнята.

— Ні. Ні. Прошу тебе. Не говорімо зовсім про це.

— Коли вже я розповіла про те, що робили ми, треба й про них розповісти, а то буде несправедливо, — сказала Пілар. — Але я розповім так, що ти не почуєш.

— Невже не можна розмовляти про щось приємне? — сказала Марія. — Невже треба завжди розмовляти про якісь страхіття?

— Сьогодні по обіді ви залишитеся вдвох, ти й Inglis,— сказала Пілар. — І тоді розмовлятимете про що завгодно.

— Ну, то хай скоріше настане пообідній час, — сказала Марія. — Хай він прилетить на крилах!

— Настане, настане, — сказала їй Пілар. — Прилетить на крилах, і відлетить так само, і завтра прилетить знову.

— По обіді,— сказала Марія. — По обіді… Хай уже скоріше настане той обід!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вони спустилися схилом у порослу лісом долину й знову піднялися стежкою, що бігла понад струмком, а потім відхилялася й одразу круто йшла вгору. Коли вони дісталися до верху скелястого схилу, де теж росли сосни, назустріч їм з-за дерева вийшов чоловік із карабіном напереваги.

— Стій! — сказав він. А тоді: — Hola, Пілар! Хто це з тобою?

— Це один Ingles, — відповіла Пілар. — Але ім'я в нього християнське— Роберто. Ну й високо ж тут, хай йому біс! Насилу видряпалася.

— Salud, camarada, — сказав вартовий Робертові Джордану й простяг йому руку. — Як справи?

Добре, — сказав Роберт Джордан. — А твої?

— Так само, — сказав вартовий. Це був ще дуже молодий хлопець, стрункий, з худим вилицюватим обличчям, орлиним ноcом і сірими очима. Він був без капелюха, волосся мав чорне розкошлане; в потиску його руки відчувалася сила й приязнь.

Очі також дивилися приязно.

— Здрастуй, Маріє,— сказав він дівчині.— Ти не стомилася?

— Que va, Хоакіне, — відповіла дівчина. — Ми більше сиділи й балакали, аніж ішли.

— Ти — новий