Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Я ночував у Пабло, — сказав Роберт Джордан. — Так, я новий динамітник.

— Ми раді, що ти прийшов, — сказав Хоакін. — Що, знову поїзд?

— А ти був у тому ділі — з поїздом? — спитав Роберт Джордан і усміхнувся.

— Ще б пак, — сказав Хоакін. — Там ми знайшли оце. — І він, усміхаючись, кивнув на Марію. — Ти тепер гарненька, вилюдніла, — сказав він їй. — Чи казали тобі вже, яка ти гарненька?

— Мовчи, Хоакіне, годі,— сказала Марія. — Ти б теж був гарний, якби підстригся.

— Я ніс тебе тоді,— сказав Хоакін дівчині.— Я ніс тебе на плечах.

— Не ти один, — мовила Пілар своїм низьким голосом. — Де ваш старий?

— У таборі.

— А де він був учора ввечері?

— В Сеговії.

— Новини приніс?

— Так, — відповів Хоакін. — Є новини.

— Добрі чи погані?

— Здається, погані.

— Ви літаки бачили?

— Бачили, — сказав Хоакін і похитав головою. — Краще й не вгадувати. Товаришу динамітник, що то були за літаки?

— Бомбардувальники «хейнкель-111». Винищувачі «хейнкель» і «фіат», — відповів йому Роберт Джордан.

— Великі з низькими крилами як називаються?

— «Хейнкель-111».

— Хоч би як називалися, від цього не легше, — сказав Хоакін. — Але я затримую вас. Ходімо, я проведу вас до командира.

— До командира? — спитала Пілар.

Хоакін серйозно кивнув.

— Мені так більше подобається, ніж «ватажок», — сказав він. — Звучить по-військовому.

— Ти скоро в армію запишешся, — сміючись, сказала Пілар.

— Ні,— сказав Хоакін. — Але мені подобаються військові назви, так і наказ краще розумієш, і дисципліни більше.

— Оцей тобі сподобається, Ingles, — сказала Пілар. — Він у нас дуже серйозний хлопець.

— Може, понести тебе? — спитав Хоакін дівчину, поклавши їй руку на плече й з усмішкою зазираючи в очі.

— Одного разу вистачить, — відповіла Марія. — Але дякую тобі.

— А ти пам'ятаєш, як це було? — спитав її Хоакін.

— Я пам'ятаю, що мене несли, — сказала Марія. — А тебе не пам'ятаю. Цигана пам'ятаю, бо він мене раз у раз кидав. Але спасибі тобі, Хоакіне. Може, і я тебе колись понесу.

— А я добре пам'ятаю, — сказав Хоакін. — Пам'ятаю, як я тримав тебе за обидві ноги, а ти лежала животом у мене на плечі, а твоя голова звисала мені на спину, і руки теж звисали.

— У тебе добра пам'ять, — усміхнулася до нього Марія. — А я нічого не пам'ятаю. Ні твоїх рук, ні твого плеча, ні твоєї спини.

— Хочеш, я тобі скажу щось? — спитав її Хоакін.

— Ну, кажи.

— Я тоді дуже радів, що ти звисала у мене на спині, адже стріляли ззаду.

— От свиня, — вигукнула Марія. — Певно, тому й циган мене так довго ніс?

— Авжеж, і ще тому, що йому приємно було тримати тебе за ноги.

— Ах ви ж мої герої,— сказала Марія. — Мої рятівники.

— Слухай, guapa, — сказала їй Пілар. — Цей хлопець теж ніс тебе дуже довго, і тоді їм усім було не до твоїх ніг. У той час вони думали тільки про кулі. І якби він тебе кинув, то міг би швидко добігти туди, куди кулі вже не долітали.

— Я подякувала йому, — сказала Марія. — І колись, іншим разом, я його понесу. Дай нам пожартувати, Пілар. Не плакати ж мені через те, що він мене ніс.

— Я б тоді тебе охоче кинув, — дражнив її Хоакін. — Тільки я боявся, що Пілар мене застрелить.

— Я ще жодної людини не застрелила, — сказала Пілар.

— No hace falta, — відповів їй Хоакін. — Тобі й не треба. Ти можеш будь-кого до смерті налякати своїм язиком.

— Ну, годі патякати, — сказала йому Пілар. —  Ти ж завжди був такий чемний хлопчик. Що ти робив до війни, хлопчику?

— Майже нічого, — сказав Хоакін. — Мені тоді було шістнадцять років.

— А все ж таки?

Іноді яку пару черевиків…

— Шив черевики?

— Ні. Чистив.

— Que va, — сказала Пілар. — Щось ти не договорюєш. — Вона оглянула його смугляве обличчя, гнучку постать, скуйовджену чуприну, пригадала, як він ходить, ступаючи з підбора на носок. — Чому в тебе не вийшло?

— Що не вийшло?

— Що? Ти знаєш що. Он ти й зараз кіску носиш.

— Певно, тому, що боявся.

— Статури ти непоганої,— сказала Пілар. — Але обличчя так собі. Отже, кажеш, боявся, га? А в тому ділі з поїздом ти наче не боявся.

— Тепер я вже не боюся, — мовив хлопець. — Анітрохи. Бачив таке, що куди там бикам, — і гірше, й страшніше. Ну, який бик може зрівнятися з кулеметом! Та все ж таки, якби зараз опинився з биком на арені, то не знаю, чи послухалися б мене ноги.

— Він хотів стати матадором, але боявся, — пояснила Пілар Робертові Джордану.

— Ти любиш кориду, товаришу динамітник? — спитав Хоакін, блиснувши в усмішці білими зубами.

— Дуже, — відповів Роберт Джордан. — Дуже, дуже люблю.

— Ти бачив її у Вальядоліді? — спитав Хоакін.

— Так, у вересні на ярмарку.

— Це моє рідне місто, — сказав Хоакін. — Чудове місто, й люди там гарні, buena genue, але скільки лиха вони зазнали під час цієї війни! — Враз обличчя його потемніло. — Там застрелили мого батька. І матір. І зятя, а оце тепер сестру.

— От звірі! — сказав Роберт Джордан.

Скільки разів він уже чув таке? Скільки разів бачив, як люди через силу вимовляють ці слова? Скільки разів спостерігав, як очі наливаються слізьми й голос хрипне, коли треба вимовити просте слово — «батько», «брат», «мати», «сестра»! Хіба полічиш, скільки разів доводилося чути, як люди отак згадували про своїх близьких? Майже завжди вони починали мову про це так, як цей хлопець: несподівано, коли в розмові раптом згадувалася назва рідного міста; і відповідаєш їм завжди однаково: «От звірі!»

Ти тільки чуєш, кого вони втратили. Ти не бачив, як упав убитий батько, перед тобою не постає картина його смерті, як постала картина смерті фашистів з розповіді Пілар біля струмка. Ти знаєш, батька розстріляли десь на подвір'ї чи під муром, десь у полі, чи в садку, чи вночі при дорозі, при світлі автомобільних фар. Тобі доводилося бачити зверху, з гір, те світло й чути постріли, а потім спускатися на дорогу й знаходити трупи. Але ти не бачив, як убили матір, чи сестру, чи брата. Ти тільки чув про це; чув постріли і бачив трупи.

Пілар навіч показала йому, що відбувалось у тому містечку.

Якби ж ця жінка вміла писати! Він спробує записати її розповідь, записати тими самими словами, коли йому пощастить потім усе пригадати. Боже, як вона вміє розповідати. Краще, ніж Кеведо, подумав він. Кеведо не зміг би описати смерть якого-небудь дона Фаустіно так, як вона. От якби мені вистачило хисту написати таке