Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

— Та це не життя для дитини, — озвалася тітонька Четті. — Він не водить його ані до церкви, ані ще кудись, де хлопчик бачив би людей.

— Я чула, він обожнює малого, — додала тітонька Кейт.

— «Хай не буде тобі інших богів передо Мною»,[35] — зненацька процитувала Ребекка Дью.

3

Минуло замалим не три тижні, доки Льюїс знайшов час проявити фотографії. Він приніс їх у Шелесткі Тополі в неділю, коли вперше прийшов на вечерю. І будинок, і Малюк вийшли на знімках пречудово. Малюк усміхався з фотокартки, «як живісінький», за висловом Ребекки Дью.

— А він схожий на тебе, Льюїсе! — вигукнула Енн.

— Еге ж, — кивнула Ребекка Дью, прискіпливо зиркнувши на фотографію. — Мені його личко відразу когось нагадало, тільки я не могла збагнути, кого саме.

— Очі, лоб… увесь вираз обличчя — твої, Льюїсе, — мовила Енн.

— Аж не віриться, що я колись був таким гарненьким хлопчаком, — знизав плечима Льюїс. — Десь у мене є фотографія, на ній я теж восьмилітній. Треба буде знайти її й порівняти. Ви посміялись би, панно Ширлі, якби побачили. Я там — щонайсерйозніше дитя з довгими кучерями й у мереживнім комірці, і стою прямий, як штик, наче мою голову затиснули в одній із тих триногих штукенцій для фотографування. Якщо ми з Малюком і схожі, то хіба випадково. Він не може бути моїм родичем. Я не маю рідних тут, на Острові… тепер.

— Де ти народився? — запитала тітонька Кейт.

— У Нью-Брансвіку. Батьки померли, як мені було десять, і я переїхав сюди до маминої кузини, тітки Іди. Але й вона померла — три роки тому.

— Джим Армстронг теж із Нью-Брансвіка, — озвалася Ребекка Дью. — Він не справжній острів’япин, інакше не був би таким чудилом. Ми теж часом дивні буваємо, та ми бодай люди культурні.

— Я не певен, що хотів би відшукати родича в цім чемнім панові Армстронгу, — вишкірився Льюїс, беручись до цинамонових грінок тітоньки Четті. — Та все ж, коли фотографія буде готова й наклеєна на картон, я сам відвезу її на Гленков-роуд і спробую щось розвідати. Можливо, ми якісь дальні родичі. Я нічого не знаю про мамину рідню — чи живі вони ще. Я завжди гадав, що всі померли. З татового боку живих не лишилося, я точно знаю.

— Та якщо ти сам відвезеш фотографію, Малюк засмутиться, бо не спізнає радості одержати на пошті лист, — запротестувала Енн.

— Малюкові я це відшкодую. Надішлю йому поштою щось інше.

Наступної суботи в Примарний провулок Льюїс приїхав древньою бричкою, яку тягла так само древня кобилка.

— Панно Ширлі, я їду на Гленков-роуд, відвезу фотографію Тедді Армстронгу, — мовив він. — Якщо від стрімкого лету мого скакуна у вас не завмиратиме серце, я хотів би, щоб ви поїхали зі мною. Надіюся, жодне з коліс не відвалиться.

— Де ти знайшов ці мощі, Льюїсе? — запитала Ребекка Дью.

— Не смійтеся з мого баского румака, панно Дью. Майте повагу до старості. Пан Бендер позичив мені кобилку й бричку, щоб я виконав його доручення на Доліш-роуд. А на те, щоб іти пішки, у мене сьогодні немає часу.

— Часу! — пирхнула Ребекка Дью. — Та я сама швидше дійшла б, аніж ця шкапа.

— І принесли б мішок картоплі панові Бендеру? Ви надзвичайна жінка!

Червоні щоки Ребекки Дью почервоніли ще густіше.

— Негоже кпити зі старших, — дорікнула вона, та в наступну ж мить, платячи добром за зло, додала: — З’їси кілька пончиків, перш ніж поїдеш?

Утім, на відкритому просторі біла кобилка зненацька розвинула дивовижну тяглову силу. Вони трюхикали дорогою, і Енн підсміювалася сама до себе. Що сказали б пані Гарднер чи навіть тітонька Джеймсіна, якби побачили її в цю мить? Та їй було байдуже. День стояв розкішний, мовби створений для мандрівки лісами й полями, що незмінно дотримувалися свого одвічного осіннього ритуалу, і Льюїс був чудовим супутником, перед запрошенням якого неможливо було встояти. Жодному з її знайомих і на гадку не спало б запросити її проїхатися в старій бричці, яку тягла б стара кобилка пана Бендера. Проте Льюїс і не думав, що в цьому є щось дивне. Хіба має значення, як мандрувати, коли зрештою ви дістанетесь туди, куди хотіли? І чим би ви не їхали, мирні верхівки дальніх пагорбів будуть так само блакитні, дороги так само червоні, а клени — так само ошатні. Льюїс був філософом, і його зовсім не обходило як те, що скажуть люди про його благеньку бричку, так і те, що дехто з однокласників дражнив його «Попелюшкою», бо ж він платив за кімнату хатньою працею. Нехай дражнять! Колись він сам посміється з них. У нього порожньо в кишенях, та не в голові. А нині, цього прекрасного дня, їм належало знову зустрітися із Малюком. Про цей свій намір вони й розповіли зятеві пана Бендера, коли він прилаштував мішок картоплі ззаду в їхній бричці.

— То ви хочете сказати, що у вас є портрет Тедді Армстронга? — вигукнув пан Меррілл.

— Є, та ще й дуже добрий, — мовив Льюїс, розгортаючи папір і самовдоволено простягаючи панові Мерріллу знімок. — І професійний фотограф не зробив би кращого.

Пан Меррілл гучно ляснув себе по нозі.

— Чи ти ба! Адже Тедді Армстронг помер…

— Помер! — нажахано скрикнула Енн. — Ох, пане Меррілл… ні… невже це миле дитя…

— Шкода, але це правда, панночко. Батько його божеволіє з розпачу, та ще ж у нього навіть фотокартки сина не лишилося. А тут у вас такий добрий портрет!

— Це… це здається неможливим, — ледь проказала Енн; очі її налилися слізьми. Вона знову бачила перед собою тендітну фігурку хлопчика, що махав їй рукою від огорожі.

— Дуже шкода, але це достеменна правда. Вже скоро три тижні, як він помер. Запалення легень. Кажуть, мучився страшно, але був такий відважний і терплячий. Не знаю, що тепер буде із Джимом Армстронгом. Він уже геть як безумний — до всього збайдужів, тільки й каже: «Якби ж мені хоч портрет мого Малюка».

— Жаль