Читати книгу - "Мереживо людських доль"

— Олено, Олено, війди-но на гостинец. Тутка твоя подружка зализане продає!

— Йой, людоньки! Та вона вже не продає. Вона вже його задурно роздає, — побачивши Доцю хитала головою Олена.

За якусь мить Олена з Василем примовляючи «сумні сестро заробітки», волочили несамовиту жінку з фоси на диван…

P.S. Після того випадку Доці в селі більше не бачили. Видно спродалась…

Іллі у нас не святкували, але нічого важкого також не робили. Найважчою роботою, яка робилася у цей день, було квашення вогирків. Так-так, саме вогирків, а не огірків. Боронь Боже було їх назвати огірками при дідові Юзькові. Дід не переносив на дух цього слова. Чому — не казав. Може тому, що воно одне із тих небагатьох слів, які він залишив у своєму словесному запасі після переселення з-під Перемишля на Тернопільщину.

До квашення вогирків дід з бабою Гануською готувалися заздалегідь, тобто за день-два до Іллі. Дід випарював велику, десь літрів на двісті, дубову бочку, змайстровану йому в дарунок сватом Грицем, ще тим «бочкарем». З самого ранку дід викочував бочку, як називав він її, діледку[42], на серед подвір’я. В казані вже кипіла вода. Квач із полину, рум’янку і чорнобилю перев’язаний шовковою дратвою також висів на клинку під навісом. Той квач служив дідові замість мийки, бо як можна було хоч подумати, щоб чухати діледку дротяною сіткою. «Як можна торкатися природного неприродним?» — запитував строго дід бабу Гануську, коли та старалася підсунути дідові магазинні «дротики», щоб прискорити процес, чи то полегшити труд.

В той час у дерев’яній літній кухні баба Гануська чаклувала над приправами, які дід кластиме у россіл, де киснутимуть вогирки. Листя хрону, листя вишні та смородини, кріп і часник. Навіть петрушка і цибуля, які відношення до квашених вогирків не мали, також були вимиті, і очікували чогось. Посеред кухні у великій цинковій балії мокли вогирки ще із вечора. Ні, то були зовсім не малесенькі огірочки, які всі звикли квасити на зиму. То були величезні пузаті жовтобокі огірчища із сантиметровими зернятами всередині. Дід квасив саме такі, бо вважав, що тільки в них є найбільше вітамінів і смаку, бо вже добре дозрілі і вистояні. «Сі взєли всьо від літа! А що в тих зелених хробачках за смак?» — запитував у баби Гануськи, коли та старалась підкинути у бочку хоч кілька малих огірків… для гостей.

Ми, діти, у тому процесі участи не брали, але страшенно любили спостерігати, як то все дійство відбувалось, тому із хати ані на крок. А ще, це був чи не єдиний день в році, коли діда можна було побачити в кухні, бо майже весь свій час він проводив в тісній напівтемній комірчині із «швайкою»[43] та дратвою в руках, латаючи капці людям із всіх довколишніх сіл. Але не тільки ми були раді. Раділа тому святу і баба Гануська, бо в той день дід приходив на її господарську половину хати, де вона передавала йому повне право доторкатись до всього інструменту, який в інші дні був для діда «під забороною». Навіть заперезала діда своїм новим фартушком із трояндою на кишені, який отримала в дар допомагаючи у сусідів на весіллі.

На Іллі, і таке було тільки на Іллі, баба Гануська, намивши дідові хронового листя і кропу, налупивши часнику і насипавши у діжку солі, сідала на край бамбетля, заклавши руки навхрест на грудях, і спершись на невеличку подущину, заводила співанку про молодість, яка не вернеться. Дід, виймаючи із балії огірки, складав їх один коло одного на дні бочки, щоб щільненько пристали. Він перехилявся так глибоко через край, що, здавалось, зараз пірне й сам з головою, тільки ноги здре. Ми реготали, а баба співала, не звертаючи уваги ані на нас, ані на діда, і чекала команди. Дід виринав із бочки, розрівнював втомлену спину, дотягав за бабою останнє слово пісні, а потім голосно, наче офіцер наказував:

— Ганусько, вишні!

Баба зривалась із бамбетля не перестаючи співати, подавала дідові миску із вишневим листям. Дід брав кілька листків, розсипав їх по огірках. Потім звучали команди: Ганусько, хрону! Ганусько, смородини… солі… часнику… І так тривало доти, доки бочка не заповнювалась доверху вогирками. Пісні змінювались одна за одною, як шари огірків у дідовій бочці. Дід командував — баба подавала. Робота «кипіла». Вони так «звихались», що квашення бочки огірків могло закінчитись навіть за полудне. А ми, діти, так і сиділи на маленьких стільцях, змайстроваих для кожного іншим нашим дідом Грицем, очікуючи обіду, який ще із досвітку був зварений бабою Гануською, мліючи від голоду і від запаху часнику та кропу, що заполонили собою усю маленьку кухню.

Коли останній огірок пірнув у бочку, дід Юзько віддавав бабі останній наказ:

— Ганусько, неси полотно, покришку і камінь!

Баба виходила до комірчини, і за мить верталась із круглою дерев’яною кришкою, добрим шматом старого домашнього полотна і плитою. Дід накривав огірки кришкою, клав зверху плиту, а потім пов’язував бочку полотном. І здавалось, що то вже зовсім не бочка, а статна молодиця у білій хустині стала у кутку біля вікна. Начищені обручі виблискували на тепно-коричневім дереві, як крайка, вишита золотом, на жіночій плахті. Дід відходив на пару метрів, міряв оком ту діледку, потирав руки і промовляв: «Вже з голоду не пімрем. Ще би