Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

ПЕТРО ЯЦИК:

Багато з нашого брата втікає від конкретної щоденної справи в голосну фразу й романтичне сп'яніння від неї. І починається дивне, неприродне життя. Тобто отой стан невагомості, про який я вже казав.

Багато також увіходить у роль бідних людей. І вона стає звичною для них. А бідний – він у всьому бідний: і в думках, і в планах, і в духовних запитах. Філософія бідних – то часто філософія не в усьому соціально повноцінних. У ній проглядають романтизація своєї бідності, сприйняття її як належного, а ще жаль до себе.

Я не керуюся в житті нашими звичними формами жалю до себе: які ми бідні. Я кажу часто: я-українець, але не хочу бути бідним. У моєму віці, у моєму матеріальному становищі мені все ж таки на багато чого не вистачає часу. Я міг би заспокоїтися на досягнутому, пригальмуватися в бізнесі. Але коли бачу, як змагаються за життя японці, корейці, німці, китайці, італійці, євреї… Я, як українець, мушу поборотися з ними. Я мушу довести, що ми при великому бажанні можемо успішно конкурувати з усіма на світі. Це дає мені снагу не залишатися позаду інших…

Як на мене, Яцик має абсолютну рацію в головному: не можна йти в світ, убравшися в строї далеких романтичних часів. І – не тільки тому, що від нас за версту нестиме прикрим нафталіновим духом і що світ подумає, буцімто ми втекли з музею. Ми не можемо нав'язувати світові свої правила гри в ньому, оскільки тут уже давно за згодою переважної більшості усталилися трохи інші правила. Може бути ще й така – суто побутова – аналогія. Ми збираємося на базар, аби щось купити і щось продати, анітрохи не маючи бажання навести довідки, які ж сьогодні там ціни, бо хочемо, незважаючи ні на що, запропонувати на все свої. Тож чи ефективно це?

У нас було чимало розмов на різні теми. Однак усі вони, як правило, зводилися до одного: ми, українці, в світі і наші стосунки зі світом. Добре, що я мав диктофон і зафіксував Яцикові монологи з усіма особливостями його живого мовлення. Інколи в цих монологах бували повтори, що проходили своєрідними рефренами, в яких заакцентовувалося найважливіше, а факти нашого існування й важливі для буття нації моменти розглядалися під найнесподіванішим кутом зору.. Пізніше, розшифровуючи ці записи, я не раз ловив себе на почутті вдячності  до техніки, що уможливлює зафіксувати людську думку з усіма нюансами и живими інтонаціями.

ПЕТРО ЯЦИК:

Дотепер українці змагалися самі з собою або з росіянами чи білорусами. А сьогодні треба змагатися зі світом. Бути на рівні з німцями чи австрійцями, мадярами чи голландцями. Адже є країни не такі вже й багаті на ресурси, як Україна, але вони дуже розвинуті. Та ж Голландія закуповує ліси на сто-двісті років наперед, і вже як хтось інший збирається купувати дерево, то змушений робити це через Голландію. А в Україні справжня торгівля занепала. За більшовиків це навіть вважалося ганебним заняттям. Ви тільки починаєте заново того вчитися. І користь від того швидко прийде.

Зрозуміють нарешті у вас і такий закон: хто хоче більше мати – мусить більше працювати. Нічого злого в тому немає. Малий коник їсть менше, аніж великий, а великий хоче їсти більше, бо він і працює більше. Ось тому, хто більше робить, і належиться, відповідно, більша платня. Так є в усьому цивілізованому світі, а у вас усе ще звучать заклики ділити порівно. Цьому лукавому популізмові треба покласти край. Він тільки дезорієнтує людей, збиває з пуття.

В Україні забагато гучних слів і замало конкретної роботи. Я повсюдно чув нарікання на комуністів, нате, скільки зла вони натворили. Згоден – сам бачив наслідки комуністичного господарювання в нашому багатому краю, який зведено до злиденного рівня. Але навіщо витрачати стільки часу і сил на нарікання? Нарікання – то ще не активне творення, наріканням справи не поправиш. Залишмо це нарешті історії – вона запише в своїх анналах свідчення для нащадків про те, як мордували наш народ більшовики, як надовго відрізали його від цивілізації та прогресу. Нас же історія судитиме по тому, що ми робимо – чи не робимо – сьогодні. Мені стає вже прикро зустрічати в Канаді людей з України. Бо тільки й чую від них нарікання на Москву й на більшовиків, але ніхто з них не каже, а що самі вони роблять сьогодні, аби було краще життя в Україні. От їх історія і судитиме за те, що вони працюють тільки язиком (якщо, звичайно, це можна назвати працею!). Деякі наші народні депутати ніяк не можуть усвідомити, що , вони відповідають за історичну долю п'ятдесятимільйонного народу. Так, будь-хто може висловлювати на вулиці свої почуття, збаламутити людей, але коли він обраний народом, то має справді працювати для добра цього народу Повинен і допомогти йому знайти вихід зі складної ситуації, і казати гірку правду, не дуже популярну правду: наш порятунок – тільки в наших руках, які повинні працювати й працювати, не сподіваючись на те, що нам допоможе Америка, Канада чи українська діаспора.

В Україні великі можливості для бізнесу. І якби я зі своїм досвідом був там, то за два-три роки став би мільйонером. Японці роблять ті самі речі, які могли б робити й українці, і продають їх по цілому світі – й автомобілі, й оптику, й комп'ютери. І японців у всьому світі знають як розвинений, культурний народ. А українці їдуть в інші держави з гопаком, вишиванням, з фольклором та зі співом і намагаються всіх переконати: ми – найкультурніші, найкращі, найрозумніші; пожалійте нас і полюбіть. А в житті народів не буває безпричинної любові чи жалю один до одного. Там усе жорстко й раціонально. Там є тільки конкретні інтереси й конкретні потреби. Так звані дружба й любов народів один