Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Лапарра незадоволено кинув: “Не поспішай”, - але я вже вскочив у кабіну швидкольота і дав старт.

Швидколіт Аристарха був над шпилем голого глинистого горба, і коли я підійшов ближче, спікірував до соснового бору біля його підніжжя. Я кинув машину слідом, приземлився.

Позаду в мене почулося якесь шамотіння. Удар, скрик. Я оглянувся — стажист! Коли це він устиг залізти до кабіни?!

— Варяг? Ти як тут опинився. Ану марш до моста!

Не оглядаючись, я побіг туди, де Видов уже командував своїми оперативниками.

— Де він? — видихнув я, угледівши Аристарха за стовбуром старої сосни.

— Метрів за п’ятдесят од нас, іде на північний схід, у бік Малої Вишери.

— Оточили?

— Ведемо по екранах хомодетекторів, але… знаєш, сигнал якийсь дивний…

— Що значить дивний?

— Поглянь.

Видов підкликав одного із своїх підлеглих. На плечі в того була труба хомодетектора з металевим стрижнем, який підтримував плаский і тонкий екран, розкреслений координатною сіткою. Екран ледь помітно світився, і в центрі його пульсувала жовта промениста зірка. Я з подивом вибалушився на неї. Людина-ціль на екрані хомодетектора завжди позначалась набором світляних окружностей, вкладених одна в одну, але — зірка!.. І в той же час детектор спрацював. Значить, попереду була людина?

Мене пойняло гостре відчуття небезпеки, біди…

— Яне, — запитав я, — хто він, той перший затриманий?

— Звичайний собі лісівник. А що у вас?

— Негайно перекрий зону згори! Не знаю, в чім річ, але в мене спрацювала екстрасенсорна… я бачу небезпеку! По-моєму, потрібні енергобар’єр і силове загородження. Стежте за повітрям, я піду до нього сам.

Лапарра якусь хвилю зволікав, потім мікро у вусі писнув:

— Зрозумів. Дозволяю застосувати зброю… Якщо…

Він не доказав, але й так було ясно, що стоїть за цим “якщо”: якщо виникне пряма загроза для життя.

— Усім залишатися на місці, - сказав я і помітив Вітольда. — Знову ти тут? Що це з тобою?

Під оком у стажиста — свіжий синець.

— Це я в кабіні, - виправдовувався Вітольд.

— Аристарху, поглянь за ним.

Я перевірив, як на мені сидить костюм — чи не сковує рухи? — відстебнув клапан на кобурі “універсала”, увімкнув відеокамеру на лацкані куртки і, пригнувшись, пірнув у зарості, побіг. Незабаром під кущем глоду побачив якогось чоловіка. Він був у чорному костюмі випробувача зі шнурівкою на грудях, плечах і стегнах. Але це також був не Зо Лі. Сказати, що я був розчарований, значить, нічого не сказати. І все ж дивне відчуття темної безодні, що розверзлася біля моїх ніг, не полишало мене.

— Хто ви? — хрипко поспитав я, повільно наближаючись до незнайомця.

І зненацька відчув, що не можу ступити далі ні кроку. Що за чортівня? Став, пильно стежив за незнайомцем. Той також не рухався з місця, схилив голову на плече, ніби прислухався до чогось. Я знову рвонувся до нього — і знову ніби вперся в стіну! Невже у нього генератор поля? Наче ж не видно…

Цієї миті позаду незнайомця заворушилися кущі й на стежину вискочив стажист. Незнайомець обернувся, Вітольд, як від поштовху, впав і покотився в кущі. Пістолет був у мене в руці, але стріляти я не міг, невидима стіна все ще відгороджувала мене від чоловіка в чорному. Він поглянув у мій бік, підстрибнув (мені здалося, що його смикнули за “ниточку” — тонкий, світлий промінчик), злетів над деревами, завис на мить, мовби привертаючи увагу швидкольотів, що мчали на нього зусебіч, і зник! Ні звуку, ні шелесту, ні сліду!

— Де він?! — Із-за кущів вискочив Аристарх з “універсалом” напереваги. За ним бігли інші. Останнім з’явився Вітольд. Слава богу, живий!..

Я мовчки сховав пістолет в кобуру і ступив до стажиста.

— Хлопчику, за такі речі ти можеш запросто вилетіти із загону… якщо наступного разу залишишся в живих! Кажу це тобі вперше і востаннє.

У Вітольда скривилися губи, він почервонів так, що мені стало його жаль. І все ж нехай знає — без дисципліни в УАРС робити нічого. Без самодисципліни — в першу чергу.

— Іди, візьми в машині вітальгінову мазь, — насупившись, буркнув я.

— Втік? — запитав Аристарх. — Як?

— Не знаю, — відповів я, згадуючи промінчик світла, що вихопився з голови незнайомця.

Замкнувшись у кабінеті, я прийняв дві таблетки вітальгіну, і голова трохи прояснилася, хоча біль, засівши десь аж у кістках черепа, лиш послабився. Якщо так триватиме й надалі, то на першому ж профілактичному медогляді лікарі поставлять упоперек моєї карточки штамп: “До роботи в УАРС не придатний”, і, як кажуть, гуляй, пенсіонере…

Я, мабуть, різко підвівся, бо у ліву скроню гостро кольнуло, з силою потер скроню долонею і перестав думати про себе.

Отже, що зараз головне? Перше: де Демон? Робить він усе самостійно чи ним, як маріонеткою, керує Зо Лі? Друге: хто такий загадковий незнайомець, який утік просто з-під носа патруля, хоч і було поставлено силову завісу? Невже Зо Лі також — перевертень, “надлюдина”, що володіє таємницею лабораторії “Суперхомо”? Але для того, щоб вийти з-під енергобар’єра так, як це зробив невідомий, потрібна колосальна енергія! В принципі Зо Лі міг добути десь генератор поля з перетворювачем МК, але ж генератор не сховаєш у кишені, та й не було його в незнайомця — Гнат його не помітив. До того ж генератор не пояснює зникнення. І на Зо Лі незнайомець не схожий. Тоді хто це був? І що він робив на березі ріки в момент катастрофи? І чому зник таким екстравагантним способом? Знову запитання, і на жодне — ясної відповіді.