Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Я знову прокрутив знятий Гнатом фільм — про його контакт з незнайомцем. З вигляду цілком нормальна людина, симпатична навіть, але ось те, як він зник!.. Коли з’явився стажист, невідомий підстрибнув угору вище дерев, з голови його вихопився в зеніт тонкий білий промінчик. Тоді взагалі стало коїтись щось чудернацьке: тіло невідомого стало танути, ноги — вкорочуватися, втягуватися в тулуб, потім і тулуб стиснувся, “влився” в голову, і останнім щез у небі промінчик світла. Все це — за три чверті секунди! Нісенітниця якась несусвітенна! Але ж записано на кристал…

Опам’ятався я біля дверей фізичного відділу техсектора, зайшов.

Невеликий зал, схожий на передпокій, з трьома напівтемними нішами. В глибині кожної ніші пульт, пласкі екрани проекторів думки, дисплеї, апарати зв’язку і контролю, нарамники й окуляри прямого спостереження за “гарячими” цехами лабораторії, де роботи створювали нові апарати і машини за командами людей.

У кріслах центральної ніші сиділо троє, ледве видимі в кольоровому сяянні вогнів пульта. Один з них помітив мене і рушив навстріч. Це був Вахтанг.

— Вирішив провідати, — сказав я, відчуваючи незручність. Виглядав Басилашвілі кепсько: постарілий, змарнілий, мішки під очима, випнуті вилиці, на губах смага. Навряд чи варто було нагадувати йому про важливість завдання. Щоправда, на його місці я постарався б більше уваги приділяти своїй зовнішності.

— До вечора буде готовий експериментальний зразок, — сказав Басилашвілі. — Робимо все можливе, але чутливість приладу має на порядок перекривати те, що малося в нас досі, що раніше нас задовольняло.

— Я розумію. Як то кажуть, квапитися не поспішаючи. Демон не дасть нам часу на розробку нового датчика, якщо не піде цей. Про аварію під Новгородом чули?

Експерт кивнув.

— Демон?

— За всіма ознаками — він. Найцікавіше, що Зо Лі там не бачив ніхто. Зате при прочісуванні району аварії ми наткнулися на дивного незнайомця… — Я розповів Вахтангові історію зі спробою затримати невідомого в лісі під Новгородом

— Це міг би бути й випадковий гість.

— Але він випорснув з-під силового ковпака!

Експерт поморщився.

— Містика! У нього що ж, у кишені був індивідуальний таймфаг?

— А як ти поясниш його зникнення? Гнат вів відеозйомку, все так і є, як я розповів: злетів вище дерев і перетворився на промінчик світла.

— Ну, що ж, тоді це був “привид”, КОТ.

— Я уже подумав про це, але, хоч і не спеціаліст з голографії та об’ємного відеомоделювання, гадаю, що все ж на КОТа наш незнайомець не схожий. Але нехай це буде навіть КОТ, тоді виникає одразу кілька запитань: хто управляв “привидом”, яким чином він залишився непоміченим оперативниками, чому пішов на цей фарс із “конструктором тіней”… Утім, чому — зрозуміло, не хотів контакту з нами, як і Зо Лі на Ховенвіпі.

— Ось і цього разу “незнайомець” — КОТ Зо Лі, - Басилашвілі всміхнувся у вуса. — Я не стверджую, що так усе й було. Першим спливає на думку не найпростіше і не найправильніше пояснення. Можливо, та людина справді може таймфагуватися в будь-яке місце без ТФ-кабін.

— Тоді це не людина.

— А хто, Демон?

— І не Демон. Ви ж самі сказали, що Демон — це всього-на-всього зона активного поглинання енергії. Ні, наш пан Зеро може виявитися ким завгодно, хоча тут я, здається, вторгаюся в галузь казки. У вас є якісь дані, Що можуть знадобитися в подальшій роботі відділу?

— Скоро ти там? — погукали експерта з ніші.

— Зараз, — Вахтанг, озирнувшись, зітхнув, знизав плечима. — Ігор обчислив геодету руху Демона, але потрібної точності не досяг, через те й нервує. Він вважає, що Демон при насиченні підіймається у стратосферу і навіть вище — в іоносферу, а “зголоднівши”, опускається в нижні шари атмосфери. Пробували засікти його слід?

— Інверсійний? Туманних і хмарних смуг над Новгородом хоч відбавляй, але які з них мають стосунок до слідів Демона, так і не дізналися.

Басилашвілі кивнув, постояв трохи і пішов у нішу.

Виклик директора застав мене у коридорі, коли я прямував у центр оперативного управління до Калашникова.

— Зайди, — коротко сказав Пилип і відключився, коли я відповів на виклик. А у мене знову боліла голова. Ох і погана це штука — передчуття нової біди! Ніяк не звикну. Втім, якщо б звик — Пилип першим порадив би йти з Управління. Байдужі рятувальники — вже не рятувальники…

Я знайшов Гната по зв’язку і повідомив йому про готові розрахунки передбачуваної траєкторії Демона.

— Зараз я завітаю до тебе, — мовив Гнат із стомленим виглядом. — Більше нічого?

— Перевір лінійні відділи УАРС Новгородської області: чи не траплялося до катастрофи з поїздом інших випадків.

— Нам би сповістили.

— І все ж перевір. Про дрібні аварії могли б і не повідомляти. Відносно Зо Лі — нічого?

Гнат поглянув мені в очі, потім знехотя проказав:

— Він був під Новгородом.

— Що-о-о?!

— Він сів у швидколіт місцевого відділу, коли ми оголосили пошук”. Відрекомендувався екіпажу як представник слецсектора. А коли пілот засумнівався, Зо Лі “вгамував” його прийомом “сон”, як і двох інших співробітників відділу. І спокійно зник після відбою тривоги.

— Коли це стало відомо?

— Годину тому дзвонили з Новгорода. Хлопці живі, тож не хвилюйся. Зо Лі досконало знає прийоми типу “укол у нервовий вузол”. Професіонал. Спостереження за ним встановити не вдається. Щезає. Потрібно брати при першій же нагоді.

— Гаразд, подумаємо. Все?

— Поки що все.

Я вимкнув віом і кілька секунд сидів непорушно, перетравлюючи слова Гната.

Директор УАРС чекав на мене один. Поруч з ним біля моделі атмосфери Землі стояли Стево Інджич, середнього зросту, худорлявий, і сивочубий чоловік, який викликав