Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Він озирнувся, і я впізнав голову ВКС Ореста Шахова. Лице в Шахова не те що було негарним, але все ж хтось у його роду таки був Квазімодо. Маленькі світло-голубі оченята Шахова тонуть у кам’яних зморшках обличчя, промацуючи мене з голови до ніг.

— Сідай, — кивнув мені Пилип і вмостився поруч.

Інджич присів у кутку стола. Шахов, відповівши на привітання, залишився стояти.

— У нас тут виникла невеличка теоретична суперечка, допоможи дійти згоди.

Я мимовільно глянув на голову ВКС і знову зустрів його оцінюючий, важкий, без тіні посмішки, погляд.

— Що, по-вашому, являє собою Демон? — запитав він стиха.

— Це зона активного поглинання… — почав було я і вмовк, спостерігши, як це не сподобалося Ромашину.

— М-да, зона поглинання енергії. Це фізика, принцип дії. А глибше?

Я подумав.

— Є припущення, що це об’єкт “Зеро”, знайдений у континентальних породах Марса близько двохсот літ тому фірмою “Демони мороку”. На жаль, багато документів архіву лабораторії “Суперхомо” безнадійно втрачено і вточнити…

Знову нетерплячий кивок Ромашина. Що це він так нервується? Через мою нездогадливість? Чого я не бачу того, що бачить він?.. Демон… об’єкт “Зеро”… сліди двічі ізотопної води, яка не зустрічається в Галактиці… чужий об’єкт… Ось у чому річ!

— Ми вийшли на контакт з чужим розумом, — поволі проказав я. — Це мається на увазі?

— Напрошується в першу чергу, — сказав Стево.

— По-вашому, Демон — представник якогось іншого розуму?

— Очевидно. У вас інша думка?

— Нонсенс! Виходить, два сторіччя тому контакт з ним було вже встановлено, а потім раптом представники іншої цивілізації кидають його до в’язниці, в бункер, звідки він утікає через двісті літ! Якщо Демон такий могутній, а за вашими словами він справді могутній, то чому дозволив себе захопити? І чому він не вступає в контакт з нами після свого визволення?

— Ну, він… просто злий на нас. Розбереться — зрозуміє…

— Скоріш він уже контактує з кимось із людей, — сказав я. — Наприклад, із Зо Лі… Тільки мені здається, Демон — не жива істота.

— Немає значення, — сказав Шахов. — Ви ж кажете, що вік об’єкта “Зеро” — близько трьох мільярдів років. Жодна жива істота не може існувати так довго, зберігаючи життєздатність, та й автоматичний пристрій також, якщо ви натякаєте на автомат.

— Чи багато ми знаємо про можливості розуму, який існував стільки літ тому, — філософськи завважив Інджич. — А якщо, Яне, наш Демон та справді древній робот?

Шахов похмуро посміхнувся.

— Ви невиправні, вибачте. Веселого тут, звичайно, мало. Контакт з Демоном може погано скінчитися, якщо він навіть “божевільний робот”, який пролежав забутим чи законсервованим стільки літ, у що я не вірю. Ви маєте рацію в тому, що ми не знаємо можливостей розуму, обличчя якого навіть уявити неможливо. Мене насторожило, що ви так легко розмірковуєте про це. Уявіть, що Демон насправді “робот”, і цей ваш Зо Лі може будь-як керувати ним. Новий Аладдін! Яке зло він скоїть завтра? Сьогодні? За годину? З Америки Демон ішов через Атлантику досить мирно, океан не заселений так, як материки. Але в Європі десятки заводів, енергостанцій, таймфагів, міст і селищ! Вибух одного таймфагу, що працює на далекий космос, рознесе, розметає півматерика на шматки! Ви уявляєте наслідки такого “контакту”?!

Ромашин мовчав, постукуючи по столі щиколотками. Я боровся з болем у потилиці й думав про те, що Демон — моя остання справа на посаді начальника відділу безпеки. Остання справа…

— Ми готові дати “Шторм” по сектору, — мовив нарешті директор УАРС. — У будь-яку хвилину. Але за існуючих обставин він буде неефективний і викличе паніку в районах його, застосування.

— Боюсь, “Шторм” по сектору — слабкий захід, — похитав головою Шахов. — Необхідна тривога по всьому Управлінню.

— Рано, — вперто сказав Ромашин.

— Не було б пізно. Завтра я скличу екстрену нараду консультативної комісії Ради безпеки з цього питання. Будьте готові доповісти про вжиті заходи.

Ромашин кивнув.

— Я можу йти? — запитав я. Усі троє поглянули на мене.

— До побачення, — сказав Шахов.

У кабінеті я знову прийняв вітальгін і став чекати на дзвінок Гната. А за кілька хвилин подзвонив Гриффітс.

— Ти сам?

— Сам, — буркнув я. — Ближче до справи. Щось скоїлося? Останнім часом ти дзвониш і сповіщаєш мені лише погані новини.

— Так, ти маєш рацію, скоїлося. Хтось проник у підземелля лабораторії і викрав із “Сейфа” усю вцілілу документацію, як розшифровану, так і неопрацьовану.

Мені стало жарко, голова заболіла дужче.

— Стривай, стривай, там же наші пости, вони ж можуть не пропустити…

Гриффітс гармошкою зіжмакав лоб.

— Не знаю, твій інспектор зараз розбирається в цьому докладно. Документи зникли, крім тих, що ми встигли забрати в “Аїд”. Я там був буквально за годину до викрадення, експерти саме встигли розшифрувати ще один документ, де сказано, що Демон реагує на біополе, людські емоції, причому негативні — реакція руйнування, на позитивні — реакція творення чи щось у цьому плані. Коротше, у нього дві програми. Це все, що я запам’ятав.

Я обхопив руками голову, говорити було важко, боявся знепритомніти.

— Чому ви не забрали контейнер у свої лабораторії?

— Тому що він не транспортабельний, касети записів і паперові документи розсипаються від будь-якого струсу. Ну все, до зв’язку, з Ромашиним розмовляй сам.

Гриффітс відключив канал. Я залишився сидіти з відчуттям своєї повної непридатності до роботи.

Гнат відпустив мене.

Я спустився на п’ятий горизонт центру і, поки простував