Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

до залу таймфагу, думав про те, Що кинув тренуватися з тайбо, то коли б і справді не вийти з форми; що завтра всі мої — Фузі, в тому числі й Олена, братимуть участь У традиційних гонках на вітроходах у Каракумах, а чи потраплю на гонки я, одному Демону відомо; що у вівторок на іподромі у Челтнемі розігрується щорічний Челтнемський золотий кубок, і не хотілось би порушувати сімейну традицію — ми щороку з батьком відвідуємо скачки; що я обіцяв Олені піти з нею на емоціомузичний ансамбль “Вулкан”, а у Владика вистачить нахабства піти замість мене… Вертілися в голові ще якісь думки, але ці були найголовнішими.

Таймфаг переніс мене з-під Брянська в Рязань. Влізаючи до кабіни циркуляра, я оглянувся. Станція таймфагу світилася в темряві брилою голубувато-бірюзового скла. Доріжки довкіл неї були пустельні, поодинокі ліхтарі не порушували чарівності ночі. На півночі, в бік парку Перемоги, сягали неба вежі блідого сяяння — до цього дня я їх не помічав — і тонкі світляні шаблі орбітальних ліфтів. Раптом згадалися слова Гната про “виняткову малолюдність” Землі. Раніше я якось не замислювався над цим, а тут подумав, що Гнат має рацію. В житті Землі, як нічному, так і денному, немає метушливості й напруження. Чи не тому зникли багатотисячні гуляючі юрми на вулицях міст, так добре знайомі мені ще з шкільного курсу історії?

Вдома мене зустріла Деніз, на “привіт від Гната” тільки плечем повела і мовчки стала дивитися на моє обличчя. Чорт би забрав цей синець і незручні сидіння в швидкольотах!

— Що це у вас з Гнатом? — спитав я, умиваючись у ванній. — Яка кішка пробігла між вами?

— От ще! — чмихнула Деніз і подалася в спальню. Я подибав за нею, витираючись на ходу і дивуючись її реакції.

— Ні, серйозно, я ж бачу… — Тут я помітив на столику Деніз дивні голубі квіти у формі пухнастих пір’їн. — Ух ти, яка краса! Хто це тобі подарував?

— Той, кому треба, той і подарував.

Деніз раптом почервоніла і стала виштовхувати мене зі спальні.

Я поплентався до себе і вже там згадав, що бачив точнісінько такі ж квіти на столі в Гнатовому кабінеті.

Як не хотілося, але я випив склянку дуріанового соку і з насолодою гепнувся у чисту постіль, що пахла свіжістю. Тільки той гідний звання людини, хто здатний оцінити принадність відпочинку у чистій постелі! Це з якогось часу моє переконання.

Але не встиг я задрімати, як у передпокої задзвонило — виклик домашнього відео. Довелося вставати.

Дзвонив Гнат.

— Спиш?

— Тільки збираюся.

— Мерщій до мене, я в парку біля твого будинку. Чекатиму під колоною з універсальним годинником.

Мені здалося, що говорить Гнат якось у ніс, наче крізь вузьку трубку, але я не надав цьому значення. Він кивнув і відключився. Де й подівся мій сон. Працювала фантазія, і я, вдягаючись на ходу, кинувся до дверей. Угледівши світло в кімнаті Деніз, завернув до неї.

— І ти не спиш? Мене викликає Гнат, то заспокой маму, коли проснеться. Вранці подзвоню.

Деніз щось поспитала, але я вже був на порозі й не почув.

До місця зустрічі з Гнатом я дістався за кілька хвилин. Трикутний майдан, ледве освітлений рожевим світильником на шпилі басейну, був порожній. Я оглянувся, нічого не розуміючи. Від стіни невисокого підстриженого чагарника відділилася тінь. Я з полегшенням рушив назустріч і раптом насторожився. Невисокий, тонкий, у всьому чорному чоловік нічим не нагадував Гната. Обличчя незнайомця в темряві я, хоч як і намагався, розгледіти одразу не зміг.

— Вітольд Сосновський? — спитав він тихо, з горловими інтонаціями.

— Так, — відповів я машинально. — А ви хто?

— Не впізнали? Я Зо Лі.

Серце у мене в грудях зупинилося, стало і жарко, і холодно водночас.

— А хіба не Гнат мене…

— Ні, викликав вас я, — Зо Лі злегка усміхнувся. — У мене до вас кілька запитань, чи не згодитеся відповісти на них?

— Та-а-к, звичайно… — пробурмотів я, а в самого завертілася лихоманкова карусель думок: “Що робити?! Затримати! Як? Приспати пильність, а потім… Подзвонити непомітно Гнату? Як це — непомітно? Дати сигнал у відділ? Поки там розберуться, в чім річ, од Зо Лі й сліду не лишиться… Що ж робити? Ну, і зустріч! Невже Зо Лі підстроїв її зумисне? А ти сумніваєшся? Звичайно, зумисне, адже Гнат не міг мене викликати — ніч же… І як я не здогадався? От влип! Що ж робити?”

— Сядемо, мабуть. — Зо Лі показав на лаву в підкові кущів. Ступав він зовсім безшумно, і це тривожило мене і змушувало йти так само тихо.

Ми сіли. У напівтемряві обличчя Зо Лі здавалося невиразним і пласким, як малюнок аквареллю, і не відчувалося в ньому ні погрози, ні напруги.

— Запитання перше: чи ціла документація “Суперхомо”?

“Що ж робити? Відповідати? О чорт! Ну і ситуація! Як же вчинити?..”

— Тобто як це ціла? — пробурмотів я. — Хіба ж не ви викрали з контейнерів знайдені документи?

— Що?! — здивовано вигукнув Зо Лі.

Я не повірив очам — обличчя в нього залишалося зовсім нерухомим, мовби сонним, але в голосі відчувалося непідробне хвилювання.

— Я викрав документи? — продовжив він здивовано, залишаючись непорушним. — Як це сталося?

— А що, ви не знаєте…

— Чесне слово, не знаю!

— Хто ж тоді викрав?

Зо Лі сидів прямий і безпристрасний, але голос його змінився, став уривчастим і хриплим:

— Оце новина! Мене що ж, бачили в момент викрадання?

— Здається, ні, але… кому це ще потрібно, крім вас?

Зо Лі гмукнув.

— Кому? Хотів би я знати — кому?.. Серед зниклих документів була інструкція по управлінню “Джином”?

— Ким? — тупо перепитав я.

Зо Лі нарешті усміхнувся, очі його