Читати книгу - "Чорний хліб"

Притягнула весь кульок, надягала на подругу по черзі й дивилася, чи добре буде. У жодних з них Лилєкей не почувалася так вільно, як у своїх, але зовсім без окулярів було ще гірше, тому зупинилася на тих, що носив дід Сава, щоправ­да, вони з неї спадали й узагалі були старі, покоцані — одна дужка трималася на синій ізоляції, некрасиво. Та краще так, аніж ніяк.

За попереднім планом та, яку звали незрозумілим, але красивим ім’ям Гюльчатай, мала бути вже далеко — вона простежила за Олегом, який кілька разів на тиждень ходив на річку пішки, брав із собою тільки Будьоного, щоб він не брехав на зорьці. Та той все одно наостанок гавкав на весь двір, для порядку.

Напередодні Лилєкей пішла за ними, тримаючи дистанцію, і довго споглядала за тим, як Олег стоїть на березі, закинувши вудку до води, що неслася зліва направо. Здавалося б, ну яка риба на такій швидкості клюне? Та він знався на рибальстві — за годинку насмикав повний кульок та пішов додому.

Увечері Олег знову почав збирати своє приладдя — ну, що ж, сам вирішив свою долю. Наступного ранку, коли ще навіть Будьоний спав надворі під лавкою, Лилєкей вийшла через задню хвіртку й почала спуск до ріки. Якщо навпростець, тут було недалеко.

Пройшовши вздовж чорного поля, вона вкотре дивувалася з цих людей — ну як можна випалювати те, що їсте? У чиїй голові могла з’явитися така дурна ідея — знищувати хліб, з якого тут всі жили? Це все одно що вбити всіх оленів або перетруїти геть усю рибу в затоці! Ні, не зрозуміти їй цих людей. Уже ніколи.

Лилєкей затаїлася трохи нижче за течією, серед дерев, які росли біля води. Олег з’явився, коли вже було майже світло — літо в них хороше, довге, тепле, іноді аж занадто. Останній з пасажирів Омринового човна став на березі, розклався, посцяв у воду, що за розумінням Лилєкей було якось неправильно, а потім закурив і закинув вудку в річку.

Берег був увесь усипаний камінням від скель, і Лилєкей знала, що з ним робитиме. Вона навіть не буде пробувати підібратися до колишнього студента зі спини — собака помітить, а такий компанійський пес, як Будьоний, не змовчить. Тому вона зайшла у воду й почала спокійно вмива­тися. Олег не міг її не бачити, але вона дивилася вниз і старанно вмивалася холодною водою, від якої відразу звело всі зуби, що ще трималися щелеп.

Піднявши голову, ніби зненацька побачила Олега, який з вудкою в руках дивився на неї. Помахала йому рукою, він так само відповів. Тепер вона підійде, ніби привітатися. Госпо­дар усміхався, дивлячись, як наближається та, що мала б зустріти його багато років тому. І не було б тоді ані хутора, ані машини. Тож радій, студенте, тобі тоді пощастило, подивимося, як піде зараз.

— Оце я розумію, оце фізкультура і, як її… гігієна, — обізвався Олег, усе ще усміхаючись. «А з зубами в нього теж не все в порядку», — відмітила Лилєкей, підійшовши й мовчки ставши поруч.

— А я от тут уже багато років ловлю сазана, карася, коропа, — пояснив він і подивився у воду.

Кілька хвилин Лилєкей спостерігала за ловлею — дочекалася рибини, яку Олег, нахилившись, зняв із гачка й поклав до пакета. Зав’язав його, аби риба не вистрибнула, потім наживив грудку корму й лише тоді випрямився, щоби знову закинути вудку. Оце і був шанс — він був невеликого зросту, але їй потрібно вдарити згори вниз, так буде сильніше.

Остання в житті Олега Тарасовича рибина клюнула за кілька хвилин. Він нахилився, Лилєкей підібрала великий камінь, ступила пару кроків і, широко розмахнувшись, ударила його по потилиці. Бризнула кров, він йойкнув і завалився, але вбік, уздовж води. Довелося перетягати його у річку. Потримала голову обличчям униз, насамкінець він ніби оговтався й почав відбиватися, але важка Лилєкей впоралася. А Будьоний як бігав собі неподалік, так і продовжував нарізати кола, ще й пирхав у захваті.

Важко дихаючи, потягла тіло глибше й штовхнула на бистрину. Виповзла на берег і кілька хвилин відсапувалася. Подивилася навколо — нікого, навіть собака десь завіявся. Все, справу було зроблено — останній борг у її житті сплачено. Але ніякого захвату вона не відчувала — щось муляло, крізь холод у кінцівках і калатання серця, яке зазнало наднавантаження.

Де радість? Її не було, замість того стара жінка відчула якусь щемку порожнечу, ніби остаточно випустила з рук щось дороге й важливе. Щось омріяне. Вона вийшла на берег, пошукала очима тіло — воно вже зникло за поворотом річища. Закинула у воду закривавлений камінь, який усе ще лежав біля пакета, і пішла до хутора.

Ні, все ж таки треба було його брати відразу, як приїхала — ввечері десь увіткнути ножа під ребра, й усе, а тав вине[14], хлопче у штормівці, прощання трохи затягнулося, але мама все зробила, як і обіцяла. А так, щоразу стикаючись на хуторі з боржником, вона його вже наперед жаліла.

Так, досить уже цього — краще поміркувати, як бути далі. Їхати сьогодні? А якщо хтось здогадається та якось пов’яже ці події? Тоді її шукатимуть? Добре, вони не знають справжнього імені, але ж вона досі не бачила тут людей, схожих на неї! Виходить, її знайдуть — на вокзалі або кордоні, заарештують, і здрастуй, зоно. Знову. Ні, цього не можна допустити ні в якому разі. Тільки не вона, тільки не тепер.

Дорогою Лилєкей дійшла ще одної думки — на квитки потрібні гроші. Можна вкрасти, вона знає, де карлиця тримає свої набутки — в залізній коробці від печива, під диваном, поруч із якимись старими паперами, згорнутими у трубку. Тільки от Анжеліка тут ні до чого. Звичайно, можна потім повернути гроші, продавши вдома частину піску, і надіслати, але так теж можна й спалитися.

Отже, треба почекати — їй уже винні зарплатню за липень, це двісті гривень. Усі свої запаси вона давно вичерпала, навіть хороші цигарки скінчилися. Добре, хоч Анжеліка видала стару дідову люльку й пакет тютюну — вони його ростили в теплиці, тож Лилєкей знову курила люльку, як колись, тільки в них тут вони були трохи інакші.

Якщо вона правильно розуміла, двохсот гривень на квиток не вистачить. Значить, доведеться ще трохи попрацювати. І якось це рішення заспокоїло її — вона нікуди не їде, вона втомилася й можна нарешті посидіти на одному місці, яке, до того ж, їй подобалося. Обережно зайшовши на подвір’я з боку городу, вона перевірила Будьоного — на місці. І сіла штопати старі штори й працювала так до сніданку, коли мав повернутися Олег…

Минуло три дні, вона накрапала собі ще одну плямку на руку й остаточно вирішила, що поживе тут іще — можна перечекати до кінця літа, отримати гроші на квиток, а потім спокійно поїхати додому, якось добереться. Та спокій був мінливий — почувши на похороні, що