Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

– У вас, пане Суслик, на всі трафунки життя своя історія, – шпигонув пан Цєпа. – Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?

– А що – й ви там були? – витріщився Мицьо.

– Аякже. Де наш пан Цєпа-Кульчицький тіко не були! Гай-гай, – похитав головою пан Суслик.

– Пробачте, жи я вас перепрошую, пане Антосю, – не звертаючи на кпини уваги і напиндючившись, наче гиндик, промовив пан Цєпа, – але я світа сі надивив. Скажу вам дискретно, що я є з тих Кульчицьких, которі… О-о, ви ще, може, й не відаєте, з ким маєте до справи. Чи вам тоє відомо, жи славний гетьман Сагайдачний – се мій фамільянт? Бо, видите, він був з Кульчиць, з-під Самбора, і мав фамілію Кульчицький.

– Може, Цєпа-Кульчицький? – знову Суслик.

– Перепрошую, – сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Суслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: – З ким маю справу?

Пан Суслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.

– Отож-то, – і знову до Антося: – А другий мій пращур – се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в дупу, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… – е-е, перепрошую, – пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, нє, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми ґлейт, аби я мав право в центрі Відня каварню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота каварня була одна з перших на всю Європу. А нині у Відні стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава – то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.

– А де є Італія? – спитав пан Суслик.

– Яка Італія? – обурився пан Цєпа.

– Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.

– Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.

– Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.

Тут Дзюник:

– О, Марта йде!

Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.

– Марто! Марто! – загалайкав пан Суслик. – Диви, хто до тебе приїхав!

Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.

– Та що ж ви, – заметушився пан Суслик, – гукніть її!

Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» – але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» – але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Суслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…

– Марто, – каже чоловік, – от я й приїхав.

Хто? Хто приїхав? Звідки? Як би це себе нічим не зрадити? Якщо вона виявить своє зацікавлення незнайомцем, то почує сміх, напевно почує сміх отих пивохлебів, це ж вони щось затіяли, он як зирять в її бік, аж роти пороззявляли, а Суслик – ще й долоню дашком, і пива не п’ють, та пийте, пийте своє пиво, чого не п’єте?… Вона нічого іншого не може сказати, крім:

– До мене?

– Я – Антоніо.

Враз – наче спалах перед її очима, голова обертом, світ закрутився в дикому танці, й вишні сторч головою полетіли в небо, а земля потекла з-під ніг, наче спінена ріка, і всі будинки, мов крижини, приречено гупали лобами, тріскаючи навпіл, а вікна з розпачу кидалися вниз, і в кожному вікні чиєсь обличчя, готове до сміху, теж летіло вниз, і калюжі радо приймали його. Дивна солодка печія розлилася їй по грудях, підступила до горла, аж вона ковтнула слину, щоб затримати ту печію.

– Я… я не вірю…

Хотіла йти, але не пішла, бо ноги приросли до землі й пустили глибоке коріння – весна, все розцвітає, і мешти її розцвіли, і сукня темно розквітла, а коричневі її пелюстки заклекотіли, переповнені гарячою радістю цвітіння, їй здалося, що десь із глибокої глибини, мов із дна океану, починало народжуватися сяйво і всю її зсередини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивалися крізь очі, хоч вона ті промінчики й стримувала, затамовувала в собі. Нічим не повинна була виявити свого щастя, бо, може, то ще й не щастя. Чого вони всі так дивляться на мене? Бо це неправда? Це не Антоніо? Я так і знала, я ж його вигадала, звідки він візьметься?

– Ні-ні, я вас не обманюю, – його теплий вовняний голос обволікує її і заколисує.

Він виймає з кишені листи, цілий пакунок листів, перетягнений гумкою. Марта впізнає – це ж її листи. Отже, правда? А чому ж він їй не відписував?

– А чому ж ви мені не відписували?

– Я відписував… але не посилав… я боявся.

– Чого боялися?

– Боявся, що одразу все зникне…

– І я боялася.

Навіщо признається? Їй стало так себе шкода за свою легкодухість, але ж нікого не було поряд, щоб утішив, на всьому світі нікого не було, хто б міг її розрадити. А тут раптом кольнуло – який в мене непривабливий