Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Бабуся вийняла з маленької каструльки ідеальне біленьке яйце, поклала його на мою тарілку поруч з ідеально підсмаженою грінкою і налила в склянку ідеального молока.

— Седі, скільки разів повторювати: не приходь на кухню босоніж. Надворі мінімум мінус двадцять!

— Але ж тут, усередині, плюс двадцять!

— Не сперечайтесь, юна леді. На Новий рік, будь ласка, не забудь взути капці без нагадування, гаразд? Давай, біжи! Я для тебе потримаю яєчко в теплі.

Цього разу вона не хотіла схибити: у випадку з моєю мамою вони з дідусем усе проґавили, вони почувалися винними і не хотіли припускатися схожих помилок зі мною — тож мені залишалася жорстка дисципліна. А я ненавиділа великі хутряні капці, які мама подарувала мені на Новий рік, — це був подарунок, який лише засвідчував її відсутність: на Різдво вона давала концерт. (Мама не хотіла жити зі своїми батьками — то чого ж мусила я?) Я глянула на себе у дзеркало в шафі і побачила справжню себе: Седі скоса дивилась на мене, вищиривши зуби в гримасі страху й шалу водночас (бабуся вважає, що косувати не можна — одне око може так і застрягнути назавжди); втім, спускаючись сходами, я знову натягнула на себе машкару чемної внучки, бо вірила: коли буду слухняною і поводитимусь чемно, мама візьме мене на руки зі словами: «Люба, це була лише гра, я хотіла випробувати твій характер — ти блискуче впоралася з випробуванням, тепер ми можемо жити разом!»

Яєчко справді чекало на мене тепленьке — тонка біла оболонка, як і водиться, вкривала жовток, білок був добре проварений, і коли я проштрикнула жовток виделкою, він розлився рідким золотом по порцеляновій тарілці і я змогла вимочити його хлібом з маслом, уважно стежачи, щоб ані краплини жовтку не потрапило на стіл, — бабуся уважно спостерігала за мною, та й Ворог також; срібна виделка тягнула руку донизу — цікаво, якщо відрізати руку і покласти на терези, що буде важчим: рука чи виделка? Адже мурахи витримують вагу вп’ятеро більшу за їхню власну. Бабуся зважувалася щоранку (після походу до вбиральні і перед сніданком — за її словами, у цей момент вона важить найменше, бо давно нічого не їла); вона навчила мене багатьох речей про кухню і здоров’я, а також про правильне харчування — я мусила стати бездоганною окрасою домівки, точнісінько як вона, а не як моя мама, яка жила в Йорквіллі у повній тарганів і друзяк халупі й ніколи не прибирала, сміття назбиралось море-океан, і мама могла потонути у ньому.

— Тепер повертайся до своєї кімнати і готуйся до школи — ну ж бо, хутенько!

Якби вона мені це не сказала — я про це й не подумала б! Я навмисне кажу «Якби вона мені це не сказала», знаючи, що так не можна, та думаю я тихенько, вголос не промовляю — подумки можна сказати багато чого забороненого, в тому числі вживати такі лайливі слова, як «трясця», «дідько» і «курва», що їх часто вживають при мені (і я це дуже ціную) мамині приятелі — вони лаються, критикують уряд, палять цигарки і називають маму Кріссі замість Крістіни, і їх взагалі не бентежить те, що в неї маленька крикля шести років на ймення Седі.

— А можна мені ще хлібця? — попросила я так солодко і жалісливо, як тільки могла.

— Ну вже добре, гаразд, — погодилась бабуся і попрямувала до сріблястого тостера, який натирала до блиску щоранку одразу після снідання, — однак казати треба не «хлібця», а «грінку».

Тієї миті дідусь виплив зі свого кабінету в підвалі — кабінет мав окремий вхід з вулиці Маркгем з табличкою на дверях «Д-р Кризвоті. Психіатрична консультація», щоб клієнти могли заходити і виходити, не потрапляючи в будинок, адже більшість не хотіла, щоб їх бачили: вони соромилися, бо були божевільні. Я й подумати не могла, що у Торонто стільки божевільних, — і все ж вони тягнулися до нас безконечно, з ранку до ночі, заходили до дідусевого кабінету і виходили з нього (раніше я спостерігала за ними з вікна, бо кортіло знати, які на вигляд божевільні, та швидко перестала, бо від решти людей вони нічим не відрізнялись), та й не тільки до його кабінету, а й до консультацій багатьох інших психіатрів, — сотні, тисячі божевільних, не знаю, скільки психіатрів їх обслуговувало, але справи явно йшли добре, тож я думала: можливо, були і такі психіатри, яким бракувало клієнтів, і вони били байдики, чекаючи на телефонний дзвінок, — або навпаки, деякі божевільні марно обдзвонювали всіх психіатрів, зазначених у довіднику, та завжди чули одне й те саме: «Ні! На жаль, місць немає!»; втім, навряд, здається, ці дві групи ідеально врівноважували одна одну. Та якби вибухнула війна чи сталась якась інша катастрофа й водночас збожеволіло б багато людей — чи зуміли б університети швидко підготувати стільки психіатрів?

До речі, «божевільні» не можна казати — треба казати «пацієнти». А «хлібець» — це «грінка». І не «якби вона мені це не сказала», а «якби вона мені цього не сказала».

Як і завжди, дідусь зайшов до кухні зі словами: «Як минає ваш ранок?» — і сів за стіл з явно перебільшеним виразом утоми, а бабуся налила кави з електричної кавоварки і мовчки простягнула йому чашку — ритуал повторювався щоранку о восьмій тридцять, без змін іще задовго до мого народження, хіба іноді замість традиційного «Як минає ваш ранок?» дідусь казав: «Господи, навіщо я вибрав подібний фах? Волосся дибки!» — і це було справді смішно, бо дідусь був лисий і мав лише тоненьку сиву смужку волосся, що рівненько тягнулася по голові від вуха до вуха. Зазвичай перший божевільний приходив о шостій тридцять, тож до півдев’ятої дідусь вже встигав поговорити з двома, а після перерви на каву працював з дев’ятої до дванадцятої, потім з другої до п’ятої — таким чином, він приймав вісім божевільних за день, за весь тиждень, включно з суботою, виходило сорок вісім божевільних, хоча деякі приходили по два-три рази на тиждень, тож точну цифру обчислити важко. Не знаю, скільки тривало лікування, чи давали їм сеанси з дідусем хоч трохи щастя, достатнього, щоб протриматися до наступної зустрічі.