Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 70
Перейти на сторінку:
під ясні карпатські зорі. Та чи й були зорі, бо посунуло чорні хмари й поливало з них землю мрякою. Та се вже ніччю, а надвечір так було:

— Гайда, Одарко, хутчіш, бо стрийна взлостяться вельми.

— Та най стрийна хоч і репнуть!

— Стрийна репнуть? Відай же ти, Дарко, хутчіш репнеш за стрийну! Ха-ха-ха!

Не хоче Одарка квапитись. Не до цього їй. Та й не тут дівчина думками. Ген-ген вона далеко разом із Грицьком. У тих краях заморських, про які повів він їй, ніби там палаци величні, і лицарі, і прекрасні дами, і турніри лицарські, і ще мовби там музики хвацькі на балах тараторять не таке, як ото вуйко її на цимбалах, а разів у сто краще.

Зрозумійте дівчину, хай хоч і мрійниця вона, просто часи тоді були такі. Темні й важкі часи, їй-бо. А ще тут, у цих горах.

І покріпачували горян, і зводили їх міжусобні чвари, і було воно, як глянь, з якого боку, не життя, а казна-що.

І витівали на тих цимбалах, скрипочках та сопілках страшнуваті пісеньки, їй-бо. І казки були страшні. І скрипіли похоронно трембіти понад нагір’ями. І страх той кидався звідусіль, і рождався він, певно, не в темних головах, як фольклор, а ось тут, наяву, через повну безпросвітність животіння, що є суєта суєт і всіляка суєта.

Але зараз у хвилю цю, торкнуло серденько дівоче перше кохання, і зараз геть не гуцулочка Одарка, а принцеса, що сидить у високій вежі і чекає свого лицаря Грицька, щоб прийшов і визволив її. І вельми там, у тім чудеснім краю, див усяких. Є там змії та чаклуни, і створіння по лісах із такими комашиними крильцями, і співають дорогами мандрівні музики файних пісень. Та не страшні ні дракони, ні маги, ні валькірії, — смішні, не більше. А як весело Одарці, то їй хочеться співати.

Долинов, долинов,

Як в гай по калину,

Блудила дівчина

Сім день ще й годину.

Що ж ходиш, дівча,

Що ж ти бродиш, дівча,

Відай же ти, дівчинонько,

Мого сина любиш.

Співає Дарка і згадує Грицька. Казав колись парубок, що там, у тих краях, під музику в коханні освідчуються, і вельми любо так, щиро.

Відстала Одарка від подруг, повільно йдучи, а вже ж і темно стало, і ось-ось дощ ушпарить. Ой леле, леле!

Зблиснула громовиця далеко десь, і побачила Одарка перед собою постать. І страшною була та людина на шляху, як воно ще оте справді людина.

Заніміла Одарка від жаху.

А стояла перед нею жінка з недбало розпатланим довгим волоссям, блідою шкірою, в одній сорочині по такій погоді та ще й боса.

І світились у неї очі зеленим.

І побачила у тому сяйві Одарка ікла.

— Не треба, не робіть, вуйно…

Одарка впала на землю, благаючи, відповзала назад.

Жінка на шляху стояла непорушно.

Здавалось, вагалась чи боялась, чи шкода їй було гуцулочки.

Тоді рушила встріч зі словами:

— Я не дотягну до Путивля…

Не йшла вона, а пливла над землею.

Одарка лежала, не рухаючись, і лише її пересохлі вуста повторювали:

— Не робіть, вуйно…

— Нічого, дитинко, зате тепер ти побачиш замки…

«Господь мені цього ніколи не простить», — думала Мирослава, коли встромляла ікла в живу плоть…

V

— Бігом! Бігом, сученята! Бігом! — Захарчук шикує загони. — Що воно? — принюхався. — Їв чи що, наволоч?

Один із легіонерів полетів від стусана на землю.

— Я питаю, їв чи не їв?

— Ні, ваша шляхетність.

— Ану не бреши, отрок!

Захарчук оголив меч.

— На мене дивись. Їв?

— Ні…

Хотів рубонути. Тоді згадав слова Топеша про слабкість легіонів. Вирішив точно перевірити, чи мав місце проступок.

— Знайдіть мені, у кого він днював.

Розбиралися довгенько. Врешті свита вказала Захарчуку на хату.

— Де Влад?

— Он.

Упир залицявся до сільських дівчаток у садочку за хатою:

— Я вам скажу, панно, що у вас такі прекрасні оченята…

— Та що ви ото кажете, побійтесь Бога, — червоніла юнка.

— Нехай, нехай я грішу перед… — вимовити «Богом» Влад не спромігся, — В-в-вами, так то тільки через незмірне до вас кохання. Я у ваших ніг, мадемуазель!

— О суча дитина, — процідив крізь зуби Захарчук. Його помічник Влад був знаний ловелас, та ще й до того вмертвілий не так давно — вітру в голові багато.

— О дозвольте! Дозвольте бути вашим навіки!!!

— Влад! Сюди йди, щеня чортове!

— Хух! І так завжди! — упир піднявся з коліна і, звісивши голову, підійшов до провідника.

— Розказуй.

— Ну, там діло було так. У сім’ї смертних дівчина є, мала зовсім. Ну і нагуляла вона дитя…

— Коротше.

— Ну розродилась вона вдень…

— Коротше, Влад.

— Задушила вона дитя, і в погребі закопала, щоб не знав ніхто…

— Влад! Воно мені треба?

— Та штука в тому, ваша шляхетність, що там вояка сидів. У підвалі себто. Дівка не знала. А раз сидів, то бачив. Учув, що наче живе воно ще, ну відкопав і…

— Так живе було-таки?

— Та певне ж.

— Попа шукай.

— Нащо?

— Вішати буду.

— Кого?!

— Вояку, сучого сина. Як собаку, повішу з хрестом на шиї, най інші бачать.

— Нащо, ваша шляхетність? Ну не пропадати ж врешті…

— Ти, Влад… — Захарчук схопив помічника за шию. Боляче. — Зараза, не балакай багато, а то поруч почеплю. КарА? АЖ КарА ЖивоТ ЯВ КарА? (Ясно? Ясно чи не ясно? Ясно тобі?)

— КарА! ВельмИ КарА! ЯВ КарА ГосударЬ! (Ясно! Цілком ясно, пане!)

* * *

Парубок забіг на Дарчине подвір’я пізно вночі. Почув од сусідів, що вельми до балачок охочі, про те нещастя. Почув і очумів. Біг, як навіжений, через хащі, перестрибнув на бігу гірський струмок, не чув під собою землі. Знемігся, поки біг. Ляпнув коло порогу ногою в калюжу, стрибнув на ґанок.

Його спинила чиясь сильна рука.

— Що ти хтів? — процідив сердито стоячи під дверима, Одарчин старший брат, дебелий чолов’яга. Сплюнув хлопцю під ноги. Грицьку сюди дороги не було — їхні роди вже давно ворогували.

— Що ти хтів, кажи?

— Хтів Дарку вгледіти. А тобі що, грижа з того?

— Забирайся хутко звідсіль, тебе тут не чека ніхто.

— Дай ходу.

— Не дам.

— Най тя шляґ трафить!

1 ... 38 39 40 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"