Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 70
Перейти на сторінку:
class="p1">Вмазав щосили тому братові в лоба, аж хруснуло. Пробирався через юрбу, що намагалася спинити. Забіг до хижі. Упав на коліна перед лавою, де лежала Дарка.

— Любо! Жива ти є чи ні?

— Ой жива, легіню мій, та же болить, болить у грудях.

— Любонько моя…

Доторкнувся губами до холодного, як сама кістлява смерть, чола.

— Прости, Дарко, не вгледів, не спас…

— Не винен! Не винен ти є, легіню мій.

Підійшов панотець. Каже, треба вмертвити.

* * *

Смертник бився в страшних судорогах на шибениці під ваготою православного хреста.

— Д-д-да, — риторично процідив Влад. — Жизнь — сія

штука скороминуща…

— Де те мале? — Захарчук.

— А там же.

— Переродилось?

— Переродилось, — Влада страта вояка навернула на якісь туманні роздуми.

— Пішли. Порішим да й буде з нього, бо он уже останні загони відбувають.

Три постаті — Захарчук, Влад і Ксеня (вона була старшим замикаючим) — попрямували хутором до крайньої його околиці. Упирям-недолюдкам було дивно, що місцеві приймають їх майже за своїх. Та воно, звичайно, в ці хвилі і дивного чого в тих упирях було мало.

Одіж у легіонерів була майже людська, то називалось «похідна». Незвичними були хіба довгі чорні сорочки з дрібною вишивкою-оберегом. Накидок цими днями з легіонерів не носив ні один, почасти тому що в бою не дуже зручні, а почасти — не було трунного сукна.

У Ксені та Захарчука з-під закочених рукавів досі звисали пов’язані рушники — ознаки шляхти, хоча переправка на сьогодні майже закінчилась.

Не доходячи до хати, легіонери почули плач:

— Дитинко моя, Івасю! Прости мене, сонечко моє! Прости, кровиночко моя! Ой простіть мене, Господь і святі угодники! ПРОСТІТЬ МЕНЕ, ГРІШНУ!!!

Останні слова пролунали як вереск.

На призьбі сиділо дівча і колисало плаксиву дитину. Дівча не знало, чого це хоче її мале, чого так лементує, зате чудово знали легіонери.

— Іди, Влад, кінчай його, швидко тільки.

Влад дістав з кишені невеличку осикову трісочку. Примружився.

— Не хочеться й меча бруднити.

Обережно рушив у двір. Безпристрасні очі Ксені та Захарчука просто дивилися, що ж буде. Влад надходив до дівчини швидко. Зробив рух розчепіреною долонею їй над чолом.

— Не… да-а-ам! — заверещала дівчина, притискаючи дитину до грудей.

Влад здивовано похилив голову набік. Раптом на поріг вискочив хлопець із козацькою шаблею в руках.

— Відійди від неї, чув чи ні! — направив вістря шаблі на чоло Владу. Здавалося трохи боявся. — Ходім, сестро, в хату. Заспокойся. А ти стій!

Дівчина поволі зайшла до будинку. Хлопець відходив за нею, тримаючи шаблю напоготові.

Він думав, що все скінчено.

І навіть не мав уявлення, що ВСЕ тільки починається.

Страшні очі у Влада. Широко розплющені й не кліпають, вони дивляться прямо ув очі хлопцю. Той квапливо зачиняє двері.

— Влад, не мішайся, — промовляє за тином Захарчук, але вже пізно.

Влад злітає в повітря, вихоплює з-за спини меч і, кружляючи навколо хати, нищить її. Він рухається з нечуваною швидкістю. Чутно, як тріщить будівля, і навіть, здається, чутно, як німіють од жаху вони, перелякані люди в ній.

— ДаШ СмертниЙ ХресТ НЕ НА ЖивоТ А НА СмертЬ! ДаШ СмертниЙ ХресТ! КарА МаЙ КарА! (Створюєш мені перешкоди, смертний, так? Ну та будь так!)

Влад рубав, як навіжений.

— АД СмертниЙ! ЧИ КарА! КарА ВіруєШ! (Ні, смертний, чи так? Згоден?)

Хата мала ось-ось завалитись, коли очунявся Захарчук.

— Ксеню, спини його!

Дівчина злетіла, на ходу вихопила меч із-за спини. Зчепилась із Владом у поєдинку.

— КсенЮ, АД МинувшИ! КсенЮ, АД! НЕ ЖивоТ А СмертЬ! НА ХресТ КарА. МариШ, КсенЮ! (Ксеню, не треба! Ксеню, ні! Я сам владнаю! Чуєш, Ксеню!)

— ВлаД ЖиттЯ! ДО ХрестА ЛинеШ! ХресТ ОД СвітУ КарА ПолонЕ! КарА СполонЕ І ЗберЕ ДО РуК СвоїХ! (Спинись! Дійде до неприємностей! Мудрість має взяти гору, тобто «мудрість безлика» — упирська приказка)

Суперники злетіли, здавалось, аж до зірок, і звідти долинали виляски мечів.

— КсенЮ ОД КарИ АД ЛинЬ ОД СвітУ МаЛ І ВірА КарУ НЕ ВозьмЕ (Ксеню, ради всього святого, забирайся звідси, я запевняю, що все пройде як треба)

— АЗ РаБ! (Стань на своє місце, особо! — оклик, яким старші втихомирюють підопічних)

Ксеня крутнулась веретеном і вибила у Влада меч. Клинок полетів кудись аж у дальній ярок.

У цю мить хата впала. Через лан поснували дві чи три постаті. Влад стрімко линув їм услід.

— Кинь його, Ксеню, бо світає! — гукнув Захарчук дівчині, коли побачив її намір переслідувати порушника. — Гори він синім полум’ям!

Ксеня згори почула, як прокукурікав перший півень. Тоді ще один. Їй стало важкувато на серці. Глянула на схід, і бачить, що там уже займається заграва. Сліпить очі.

— Ховайся, Ксеню, хутчіш!

Дівчина не знайшла нічого кращого, як з такої висоти шубовснути в Десну. Їй аж забило памороки, так сильно вона вдарилась головою. На щастя, а мо й ні, як подивитися, то був для неї найтяжчий наслідок тії неспокійної ночі. Так вийшло, що Ксеню занесло течією до підводної печери, і вона там пролежала, об’їдена раками, аж до наступного вечора.

Брат породіллі загинув під уламками. Сама вона встигла вискочити з дитиною на руках і пустилась через густий лан. Влад на величезній швидкості махом розірвав їй шию й покотився з розгону в пшеницю. Піднявся, щоб добити, і раптом на землю впало те, з чим упирі асоціюють життя — перші прямі промені сонця. Влад згорів дуже швидко і запалив собою зелену пшеницю. Дитина горіла довше, бо мати притискала її до грудей, закривала собою і гасила полум’я власними слізьми. Сама вона втратила вже багато крові, тому не могла піднятися і згоріла живцем у тій величезній пожежі.

* * *

— Не оддам! Не оддам!

Одарчина мати була у відчаї. Схопивши панотця за комір, струснула його сильно, тоді впала на коліна і просила не вбивати дочку. Панотець був проте невблаганний. Ще й Лемко той коло припічку, брат Дарчин у третіх, підгавкує.

— Мовчи, — кричить йому жінка. — Мовчи! Сам же є вовкун!

— Себто я вовкун?

— Вовкун!

Вовкун — це, по її, перевертень. А пішла така чутка про Лемка з одного випадку на сіножатях пізнім літом. Ніби Лемко дружину свою з’їв.

Та воно, може, й брехні, але нема його дружини й досі. Шукали — нема. Кажуть, правда, хтось там на камінні в струмочку коло кладки крові багацько бачив і людські…

Ну, то неясно. А неясно, то чого говорити.

1 ... 39 40 41 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"