Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

31 грудня 1938 р. Д. Борзяка засудили до розстрілу. Однак 5 травня 1939 р. Верховний Суд СРСР визначив інше покарання: 10 років ув’язнення й 5 років заслання.

Д. Борзяк помер того ж року від невиліковної хвороби.

Тов. Андрій протер пенсне, хмуро глянув і встав.

Два плакати на стінах та барвисті обкладинки журналів у кіоскові болюче томили око.

До поїзда рівно дві годині. Заля спала. Розмова непманців за столом непомітно втихала, мов кволе дзижчання самовару; всі вони дрімали, куняючи. В проході на великій корзині простягся студент.

Тов. Андрій пройшовся раз, другий.

– Прошу шклянку чаю. І цитрини! – звернувся він до буфетника.

В цей час з жіночого відділу виглянула Бела. Великі лякливі очи несміливо спинились на тов. Андрієві, губи всміхнулися нерішуче.

– Бело! – підійшов тов. Андрій, – кинь дурниці. Я хотів би, щоб ти заснула: до поїзда дві годині. Не вигадуй.

– Ах, André, – і це, як завжди, прозвучало вогко, ніби вона вимовляла: Andrlé. – Я просто так. Я не хочу спати. Ти… ти не гніваєшся на мене? Тобі нічого?

– Ще раз, Бело, – з суворою ніжністю кинув André, – кинь дурниці. Що за вигадки? Ну, йди, дорога, засни.

Бела глянула вірною собачкою, постояла й нехотя зачинила двері.

Глухо било в голові. Тов. Андрій вийшов надвір.

Плив здаля низький вітрець і тонко різав крижаним вістрям обличчя й руки. Страшенно багато неба! Ціла зоряна півсфера закреслювалась обрійною смугою.

Тьмяно червоніли вуличні вогники, але нігде жодного руху, зорі й вітрець!

Тов. Андрій спинивсь на краї перону й машинально глянув угору.

Волосожар, коливаючись, уперто брав крутий перегін. Гостро впиналась у небо полярна зоря.

«Все в порядку», – сіро пробігла думка.

Крізь призму апатичного споглядання – зорі і небо – все здалось чимсь миршавим, мов пилюка в повітрі.

В залі з’явився новий пасажир: хлопчина з ціпочком у руках, з торбинкою на плечі.

Тов. Андрій знову пив чорний чай і слухав радісно-спокійну балаканину хлопця.

– Корова? – перепитав тов. Андрій.

– Да, – каже, – корова… зайшла в повітку, і вона не може її вигнать, бо корова б’ється. Я вдягся, засвітив ліхтаря, узяв лозину, пішов. А ніч – темна… перша година! Думаю, хоч подивлюсь, що воно за руда така корова. Одмикаю повітку, придивляюсь обережно, мацаю лозиною. Нема нічого. І тільки тоді я змикитив, у чому справа. «Ну, що? – питає жінка, як вернувся в хату. – Бачив рижу корову?» – і сміється. «Корови, кажу, не бачив, а дурня бачив». Так вона оддячила мені за курицю.

Хлопчина дивився просто в вічі, ніби запрошував тов. Андрія подивуватися разом з ним, яка то розумна та дотепна жінка з його дружини, і як любовно граються вони вдвох у спорт на дурня.

– Такої! – засміявся тов. Андрій. – Слід за це цукерок їй купити.

– Е-е, обіцяв, як буде ярмарок, набрати на кохту; хай одного жде.

Тов. Андрій, прижмурюючи очи, приглядався до свого партнера в розмові й із цікавістю міряв мілизну його радощів.

Поруч з хлопчиною, світлою овечкою, його постать вікінга з важкою і густою кров’ю визначалась могутніми рельєфами. Тов. Андрій ніби знаходив самого себе; і йому не хотілось уставати, коли підійшов поїзд.

В купе тов. Андрій підняв середню поличку й улаштував Белу: укутав ноги шаллю, зверху накинув плед і витяг книжку й шоколад.

Крім них зайшли ще студент і три дами.

– Ну, тов. Бело, – пригладжуючи їй зачіску, нахилився Андрій, – лежіть смирно. На мене, прошу, не дивіться: не варто псувати очей. Гризіть собі шоколад, читайте книжку. Але краще, якби ви заснули.

– Andrlé, – озвалась тихо Бела, – ти помилуй мене.

Лякливі очи широко розкрились, і вона винувато всміхнулась…

– Що-о? – пригрозив тов. Андрій. – Ти забула? Es ist nicht schön – прилюдно.