Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Він здавив їй ручку й підніс до губів.

– Але ж… ах, Andrlé, – втомно зашепотіла Бела, – це так довго до Туркестану… Мене втомили вагони, станції. Ми спинимось у Харкові?

– Так, спинимось. Там моє хороше дівча спочине. Воно ще любить мікенську скульптуру в пенсне?

І всміхнувшись очима, тов. Андрій несподівано припав до розкритих Белиних губів.

– Ну, тепер спи.

– І ти ж спи, – наказала Бела.

Поїзд рушив. Тов. Андрій попросив дам посунутись, і сів, щоб видно було Белу.

Здавалось, погойдування вагона на рейках розхитувало поволі інерцію сірої, невиразно-тривожної мислі, і яскрава лінія думки про Белу різко позначилася в голові тов. Андрія.

Ще раз він не розумів парадоксу фатума, який поклав на ніжні плечі його дружини цілу гору любові до нього, рокової, безповоротної. І на хвилю почув у собі тов. Андрій тверду, гранітну волю щодо власних зобов’язань перед Белою. Рука напружилась і намітились горді слова: «І хоч би океан став на мене…»

Бела ламала шоколад і, одсуваючи книжку, мрійно задивлялась на т. Андрія, стріваючи крицю його очей. Так, переповнена щастям поцілунку, вона й заснула повільно.

Дами сонно розмовляли. Колеса, мов молодиці на возі, весь час тарабанили між собою й гомінко бігли… бігли, певні, що наженуть того, за ким гналися. Купе дрижало.

Тов. Андрій поглянув скоса і твердо вставив погляд у вікно.

Надворі – тьма. «Тьма… тьма…» – весело цокотіли про те саме колеса вагона.

Тов. Андрій дивився, й поволі скло його пенсне зменшувало радіус кривизни, ламалось, напружувалось, збираючись у гострі, блискучі лінзи. Він потер лоба. Гостро позначилось роздвоєне підборіддя, й губи глухо замкнулись. «Тьма». Чоло тов. Андрія знову похмарилось.

В купе стало душно й тісно: давили невидимі силові лінії, що напружувались безмірно.

Тов. Андрій важко встав і, похитуючись на ногах, не оглядаючись на Белу, вийшов з купе.

В коридорі шуміло. За чорним вікном швидко пливла безконечним ременем чорна смуга. Хитало ще дужче.

Тов. Андрій, почуваючи себе незвичайно важким, намагався несвідомо ступати обережніше, так наче від нього залежала рівновага вагона.

На площадці проворні сірі гадючки зі свистом мчали в протилежному напрямкові. Скакали зорі.

Тов. Андрій здавив рукою холодний залізний прут.

Думка напинала опуклий парус і, розганяючись, перекреслювала межу за межею.

«Кавказ – зелений. Зеленолісий». Це лишилося в голові. «Крим – синьо-білий». А в Туркестан тов. Андрій їде того, певно, щоб скляними очима подивитись на халати та чалми тубільців. Так само, як він дивився на татар та черкесів. Чи може інтересно побачити, як росте бавовна?

«Хіба в Індію, на Цейлон?» – враз промайнула думка блискучим пером.

Ультрамаринові водяні простори зі сліпучими сонячними переливами, і буйно-зелений тропічний пейзаж всміхнулися золотим просонком і втомно заколивались під свіжими подувами солоного бризу.

Але зразу ж усе посіріло, ніби припало попелом. Простягся нудний, безконечний, сірий проспект.

В купе зчинився галас: товстий джентльмен з саквояжем і золотим ланцюжком убрався за поміччю купленого провідника сюди й гостро сперечався з дамами, очищаючи собі поличку.

Бела прокинулась.

– Andrlé!

Тов. Андрій увійшов, сірий і важкий, як граніт.

– Was? – одривчастим фальцетом звернувсь він до джентльмена. – Встать!

І непман, придушений важкою крицею Андрієвих очей, підвівся… сів, устав…

– Геть! – коротко ляснув наказ.

Тов. Андрій побілів, і губи затремтіли. Бела злякано дивилась на нього. Студент і дами заніміли, мовчазно тулячись до стінок. Джентльмен вилетів ураз…

Бела ніжно голубила хмуре чоло Андрієве.

– Andrlé… моя любов… – шепотіла вона, – що з тобою? Ти ще ніколи не був такий… страшний. Ну, скажи своїй Белі… Скажи все. Я бачу, що тебе щось непокоїть, мій єдиний!

– Дурниці, Бело, – глухо одповів тов. Андрій. – Трохи голова болить, і я теж стомився, як і ти. Заспокойся.

– Е, ні, Andrlé… Чого ти не дивишся на мене?

Тов. Андрій глянув. Бела не витримала тягару каламутного погляду, одвернула очи, міцно стиснула тов. Андрія за шию.

– Чуєш? Не йди нікуди, не ходи. Я тебе не пущу… Чуєш, Andrlé? Я боюсь.

Кавказ. Число неважне.

Аули й гори. Все як слід. Але найвища гора – гора моєї апатії, нудьги.

Навколо – повний жанр, а я дивлюся холодними, ніби чужими очима.

І