Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Чудно. Скільки кілометрів має в собі всесвітній радіус? Але в усій цій безмежності людині призначено топтати одну тільки стежку. Чудно те, що людина задоволена: суб’єктивно відчувається повнота.

Ще виразніше факт стверджується способом від супротивного. Зразу я собою експериментую на всі п’ять трюїзм саме в цей спосіб.

Силоміць я зігнув траєкторію – тепер «хтось» гне мене. Поволі мене вивітрює й розпорошує. В очах пісок, мигтіння нудьги… щелепи аж стріляють… І ходжу я важко, ніби на ногах піраміди.

Один дивак колись сказав мені: «Легко жити з важкою ідеєю». Я одповів: «Віл цю ідею носить на шиї».

Тоді здавалося, що я виконую тільки «перший номер програму», далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.

Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.

Тепер я – «лишний человек». В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.

…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.

– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке «я»?

Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще втеряти шанса, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.

– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.

– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…

Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:

– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.

Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.

Але, дійсно, я довів цим «щурам», що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріяльні бази. І як американський «король», сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.

Південь манить концентрацією фарб.

Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли «шклянку з-під вина розбито», кольори притерто, а мене раптом вивіяло. Я почув порожнечу, потім спізнав нудьгу. І трагічно побачив, що, власне, сталось. Інстинкт жахнувся над безоднею, де я опинився, й прижмурив очи; а потім – те, що зразу.

Звичайно, ніхто не знає нічого. Навіть Бела.

…Коротко, «суть» можна сформулювати так: зі своїх пліч я скинув вагу сучасності.

В цих словах стільки трагізму, як в океані води. Жити – значить творити свою епоху. Доля небагатьох! Масове життя – перевидання попереднього. Тому стільки тут безнадійності і нудьги, і дійсної нісенітниці.

Творити епоху – реалізувати вкладений у нас потенційно сенс, звільнити, розвинувши, багатотоннажну динаміку живої в собі – в крові й нервах – енергії, для цього варто народитись. Народження викупає себе.

Колись бачив я малюнок: senator romanus часів пізньої імперії. На обличчі – могутність розпусти. В набряклих віях, в очах, повних, мов болото, гнилих блисків і чорного, демонічного спокою; в безвладних губах сенатора, п’яних і цинічних, проглядала така страшна сила бруду, що я почув… заздрість до сенатора. Стиль абсолютно неповторний… Щось подібне можливе тільки раз в історії, коли сама епоха готує тріумф розбещеності. Сенатор вражав силою смислу, своєю історичною доцільністю.

Раніш «його» не було й більше ніколи не буде. Він був прекрасний могутністю повної реалізації себе самого, як історичного феномена. Тепер я все це зрозумів, коли пішов упоперек до своєї епохи.

Власне, я вбив себе. Тепер я – тінь.

Гордість і сила «короля» обернулись проти нього.

«Страшний як Комінтерн», – так десь сказав якийсь поет. Незначному поетові вдалося в двох словах підважити вагу нашої епохи.

Комінтерн і страшний! Страшний концентрацією величезних в собі сил, що наростають грізно, щоб ударити в бетон капіталу й знести його.

Наша епоха дає широчезні розрізи контрастів; шумливі й рясні зсуви мас потрібують чітких і в сміливих мірилах закреслених планів: революції й комунізму. На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон. Комінтерн знаменує наш день. Саме тим, що він страшний.

Часто я спиняюсь перед портретом Леніна й задивляюсь на нього.

Фігура проводиря метнулась у гострім патосі напруги. Погляд з магічною силою надхнення пронизливо ріже далі. Винуватою й побитою собакою стою я перед ним, і радий, що він не дивиться на мене. І думаю про мілкі води, куди скерував я свою путь; думаю довго, а потім важко відходжу.

Сакраментальні слова: