Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Скільки серед громадян СРСР свідомих і несвідомих прихильників дурнуватої благодушності, що готові вже перейти на стан задоволеного спокою і вмоститись так, щоб не різало під боках!.. Ніби червоний тигр обважнів, зледачів, став сантиментальним і дає себе гладити й розчісувати!

Я стріваю їх, цих веселих і ситих, на кожнім… на кожнім кроці. І що дико – серед партійців навіть. Коли доводиться розмовляти з такими, я хмурюсь і завжди хочеться роздавити їх силою свого презирства…

Завтра рушаю з Криму в Туркестан… Заверну в Харків…

– Pardon! Дозвольте припалити.

Тов. Андрій кинув барабанити пальцями по шибці й обернувся.

– Прош…

Згорда він глянув. Фігура в кепі прикурювала й з цікавістю приглядалась до тов. Андрія, похапливо кліпаючи очима. Зустрівши погляд тов. Андрія, «кепі» враз здав назад, одвернувся й, не подякувавши, швидко вийшов з коридору.

Тов. Андрій напружив лоба. «Що за притча?» Асоціяції швидко заворушили лапками в пам’яті. «Невже?.. Гм! Оригінально! Романтика в експресі!»

Хвильку тов. Андрій вагався. Потім твердою ходою теж пішов зі свого вагона. Тов. Андрій став високо на дверях, і скло його пенсне весело блиснуло.

«Кепі» сидів «готовий», ніби на найближчій станції він мав висаджуватись: комір пальта піднятий, на колінах – жовтий чемоданчик. Пара чорних очей бистро зиркнула на тов. Андрія й ураз завмер, наче не було точки опору, поривчастий рух.

Тов. Андрій прижмурив очи.

– Вибачте, сеньйор. Це має означати, що ми розлучимось, ледве стрінувшись? Ш-ш-кода! Пізнали?

І сів навпроти, звівши блискуче пенсне до «кепі».

– Чому ж не пізнав? – з нежданою розв’язністю в голосі й фізіономії одповів «кепі», скидаючи кашкета й разом з чемоданчиком кладучи його на поличку до вікна. Чорні очи в лад тов. Андрієві хитро звузились і заграли, ховаючи в глибині сполохану метушню.

– Тов. Андрій, прошу? «Король»?

– Так, король, але без королівства, – всміхнувся тов. Андрій.

– В такім стані королі бувають найнебезпечніші.

– І… найпомічніші.

Тов. Андрій «хитро» придивлявся до «кепі» і, ніби павутину ткав своїми очима по його обличчі. Це ледве помітно непокоїло того. Він був захоплений несподівано, певна річ, розгубився, але, як добрий генерал, не виявляв збентеженості, напружено збираючи докупи свої думки й разом з тим вивчаючи сили супротивника.

Тов. Андрій знав гаразд цю кмітливу бестію, і його бавили фізіономічні маневрування, що проробляв цей стріляний птах. Він вирішив погратися й проіспитувати трохи «кепі».

– Прошу, – запропонував «кепі» коробку з сигаретами.

– Да-a! – обізвався тов. Андрій. – Приємно, чорт забирай, несподівано стрінути давнього знайомого. Доводиться визнати рацію існування старих друзів. Хоч би для того, щоби десь колись зійтися неждано. На п’ять хвилин. І згадати про се, про те. Ви як думаєте?

Останні слова було сказано з притиском. «Кепі» одкинувсь на спину.

– Безумовно, в контакті з вами, хоч, – загострив він погляд, – мушу признатись, що у цім разі я з більшою б приємністю зустрів… ну, свою бабушку чи що.

– Маєте рацію! – загадково кинув тов. Андрій і скосив з-під лоба оком.

Губи «кепі» на хвилину здригнули кривою гримасою; в очах метнулась паніка. Бистро він опанував собою.

– Ну, це все дурниці, – добродушно торкнувся колін «кепі» тов. Андрій. – Et voilà! По традиції згадаємо старовину… Цікаво, як реагувало начальство, коли ви замість тов. Андрія розстріляли «привиди темної ночі»?

– Як? – перепитав «кепі», придавлюючи сигаретку. – Звичайно, нагороди я не дістав. – Очи «кепі» глянули на тов. Андрія просто й твердо: він переходив у наступ. – Взагалі, ефект був незначний… Саме якась банда заворушилася в районі, і всю метушню було справлено туди. Генерал, захоплений новим клопотом, обмежився машинальними запитаннями, коли я повернувся з нещасливого полювання: «Король? („кепі“ імітував інтонацію генерала) Утік? Бестія. Ворона не спіймала короля… Est modus in rébus». Це на мою адресу. І зразу ж узявся за трубку телефону, а мені дав нове доручення. C’est tout, як бачите, кон’юнктура обернулася для мене, та й для вас, щасливо.

– Дійсно, – всміхнувся тов. Андрій, – ефекту мало. Не більше, коли б вам пощастило розстріляти мене…

– А даремно, – задумливо додав тов. Андрій, – ви проґавили, пане поручнику.

– Що-о? – засміявсь «кепі». – Я? Винуватьте своє нещастя, щодо мене, то будьте певні, що тоді я й кульку визначив, яка мала погратися з вашим життям. Ідея й спорт сходились у мене в одно.

– Та-ак! Pardon, пригадуєте? Тієї ночі, коли соловейко мав рішуче перестати співати для мене, у нас з вами точилась інтересна розмова.

– Ну, як же? Розуміється! Здається, тема була: ріжні форми coitus’a. Ви переконували мене в привабливості природніх положень… обстоюючи style naturel; я визнавав культурну вишуканість. Тоді ж я почув од вас розкішний