Читати книгу - "Кременецький звір"

— Так-от, — щебетала собі далі Федотиха, — вирішила я до Почаєва сходити, дорогою зілля набрати, до товарок зайти, побалакати. Аж тут дивлюся: ти біля шинку стоїш, з нещасною мармизою. То я постояла і тихцем за тобою пішла, коли ти з Шумська подався геть. Думаю: куди це ти зібрався...

— У Кременець. І довго ти за мною йшла? — перервав Голота свою галасливу подружку.

— А ти мене не бачив? Ні? Та де там тобі, — вдоволено засміялася Федотиха, — я від Острога до Кременеця усі стежки знаю, бо тут трави ще з бабою своєю збирала. До самої галявини йшла за тобою, коли ти ото кинувся, як дурень, на той крик. У цих краях, Голотонько, коли такий виск чують, то біжать не продираючи очей, тільки не на голос, а якнайдалі... Бовдур, що ще скажеш, — знову штрикнула вона.

Голота зупинився, повернувся. Йому вже набридло терпіти знахарчині кпини, тож хотів достойно відповісти. Та Сташка пильно вгледілася в його скривлену пику й несподівано турботливо схопила його за барки й притягла до себе.

— Ти, Голото, весь час кривишся, як нещастя якесь. Тобі що зуби болять? Чи жар якийсь? А ну відкрий-но рота. Зроблю тобі відвар з полину, пополощеш — як рукою зніме... — останні слова знахарка прошепотіла йому у вухо, торкнувшись щокою бороди.

— Не треба... Бачила того нещасного? З вирвою замість грудей? — зніяковілий Голота вирішив не вступати в суперечку зі скаженою дівкою і перевести розмову на інше. Він обережно випростався з її чіпких рук, але кривитися врешті перестав.

— Забитого? Ні, я ж здалеку дивилася, як жовніри стріляти почали, то ти ж на мене побіг. Пробіг мене, а я за тобою.

— То я тебе чув, коли щось за спиною бігло?

— Я, а хто ж, — захихотіла Сташка знову. — Хоча, як ти з кабаном справу мав, я на дереві сиділа. Бачила, як ти на нього з карабелою вибіг, — почала сміятися дівчина, та наштовхнулася на лютий погляд Голоти й припинила. — Добре, добре, не буду вже.

— Якщо хочеться позубоскалити, то, може б, ти іншою стежкою йшла? — похмуро спитав Голота.

— А я не хочу іншою. Пішли разом, Богусю, га? — змінила тон Федотиха й благально подивилася в очі Голоті.

— Я ж у Кременець, а ти у Почаїв зібралася, — кинув Голота, чекаючи нового жарту від невгамовної дівки. — Та й лісу ти не боїшся. Чого б тобі компанію шукати?

— Зате вдвох веселіше. Згадаємо минуле, погріємо одне одного біля вогнища, — як кішка, замуркотіла безстидна знахарка, а тоді знову змінила тон на більш діловий. — А ще я тебе нагодую, у тебе ж, бачу, крім шаблюки дурнуватої й отої торбинки дірявої, нічого нема. Як з лісу вийдемо, розійдемося. То що?

— Може, й підемо, — усе ще похмуро проказав Голота, в якого від згадок про їжу стиснувся шлунок. Він закинув на плече карабелу й рушив.

— Прошу пані, — буркнув уже більш ввічливо, згадавши нарешті про те, що має за що дякувати знахарці.

«Врешті-решт мене б риби вже доїдали, якби не вона. Помер би від потрави у тому клятому відьомському млині, якби не її зілля».

По м’якому листю, що приємно шаруділо під ногами, вони йшли мовчки, одне за одним. Та стежкою, що вилася поміж ярами, спускаючись усе вниз, вони сунули недовго. Сутінки впали на ліс так блискавично, що Голота, який ще хвилю тому був упевнений, що заночує вже у місті, зупинився й тепер вагався, чи продовжувати шлях. Кременець був буквально в них під носом, але перспектива зламати ногу або ж і карка у цій темряві не дуже подобалася. Голота сплюнув, адже сподівався на дах над головою. Та робити було нічого, він роззирнувся кругом, обираючи зручне місце для ночівлі.

— Пішли розпалимо вогонь, до міста сьогодні вже не заходитимемо.

— Я не проти, Голотонько. Я туди й не збиралася йти, обійду краєм... Он за тими камінцями наче добра місцинка, і вітер не задуватиме, і м’якенький мох там є, — вказала Сташка, лукаво мружачись на кілька величезних, порослих мохнатинням валунів, що й справді досить зручно примостилися біля підніжжя крейдяного пагорба. Дівчина пройшла повз Голоту, звабливо зачепивши того стегном.

Намагаючись не згадувати Сташчині принади, що заклично хиталися за пазухою сорочки, Голота нервово шморгнув носом і поплентався слідом. Залишатися незворушним йому вдавалося все гірше. Без жодного слова він зібрав кілька сухих дрючків, і вже за кілька хвилин попутники дивилися на невеличке вогнище, що тріскотіло між камінням. Невдовзі через нього перекинули гілку й повісили на неї невеликий казанок. У посудині заклекотало, і Голота нахилився над казанком, зморщивши носа.

— Ну й пахощі, ти не собаку вариш? Ні?

— Тебе рятую, довбню. Дивлюся, що ти кахикаєш, тож буду на тобі нове зілля перевіряти.

— Це щоб я до вітру бігав? Бачив я вже такі ліки.

— Не кричи, дурню, бо ще день — і будеш горіти жаром. Бачу, що застудився. Так що пий, поки дають!

— Та скажи, що то ти робиш? Хоч не крила кажана та жаб’ячі лапки?

— Дурко. То стародавнє вариво. Ішов якось через Почаїв старий гуцул та показав моїй бабі, а вона — мені. Дивися й учися. При застуді перша справа. В окріп кидаєш трохи цукру, — коментувала знахарка свої дії, — тоді смалець, після того калину. Отак усе мішаємо, мішаємо і ось маєш — ліки. Тільки треба дати настоятися. Пий, завтра вранці я тобі ще наварю.

Голота знову нахилив голову до гарячого казанця й посовав носом.

— Сташко, але ж воно справді не теє... Тхне.

— А ти не криви того довгого носа, а пий! Воно ще дечому допомагає, я якраз маю намір тим скористатись, — захихикала знахарка, а Голота зачерпнув дерев’яним кухликом варива й трохи похлебтав.

Гаряче питво приємно розтеклося по всьому тілу й неначе відразу додало сил. Чоловік випростав руки вгору й потягнувся, та несподівано завмер і швидко озирнувся. Обережно поставив кухля на землю, підвівся і, тримаючи карабелу, посунув у вечірні хащі.

—