Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесену його тестем містером Роучем. Та коли на початку липня Вілла викликали до Остінського суду, він несподівано для близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній із проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім’ям, Вілл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування у Новому Орлеані — найближчому до техаських кордонів великого морського порту — було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном.

Опинившись у Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах із законом, Вільям Портер попервах жив у злиднях, ледве заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Саме в цей час доля звела його з братами Елом і Франком Дженнінгсами — вихідцями з благородного американського сімейства, яких жага пригод та схильність до ризикованих авантюр перетворила на “джентльменів удачі". Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали з одного техаського банку. Портер, який зазвичай справляв на людей приємне враження, дуже сподобався братам, і вони заприятелювали з ним. До речі, Ел Дженнінгс став не лише близьким другом Вілла, але й одним із перших біографів письменника. Його мемуари “Крізь пітьму з О.Генрі", які містять, щоправда, чимало вигаданих епізодів та явного вимислу, просякнуті щирою симпатією і глибокою повагою до Вільяма Портера. Зокрема, Ел Дженнінгс згадує, що після участі у місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров’я своєї дружини і вирішив повернутись додому. Етол, якій доводилося економити кожний цент, перед Різдвом продала за двадцять п’ять доларів свою чудову мережану шаль, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він взяв із собою у той фатальний день втечі. Однак, коли цей ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на виручені гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п’ять доларів на квиток до Остіна.

Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи вкрай важкий стан місіс Етол Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Ні Етол, ні її батьки жодним словом не дорікнули Біллові за його втечу: вони щиро вірили в його невинність і сподівалися, що адвокати зможуть довести її у суді. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Однак хвороба не відступила і 25 червня 1897 року Етол померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку до природного для її віку способу життя, де обов’язково має знаходитись час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар’єри, створював всі умови для того, щоб він писав та друкувався. Успіх не примусив себе довго чекати: новела “Чудо в ущелині” була високо оцінена Національним синдикатом “Макклюр і компанія”, а це відкривало великі перспективи. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися: попереду був суд і його жорстокий вирок.

На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину, однак на своє виправдання не сказав майже нічого, чим дуже здивував і адвоката, і родичів. Так, 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі — тюрмі штату Огайо.

Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Вілла відразу ж призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними.

Про цей найбільш складний період життя Вільяма Сідні Портера можна дізнатися з його нечисленних листів до місіс Роуч та зі спогадів Ела Дженнінгса, якого доля знову звела з Біллом, на цей раз у Колумбусі. Картина жахливих тюремних буднів, якою вона постає з листів письменника та з книги його товариша по нещастю, є настільки драматичною, що сьогодні навіть важко собі уявити, як в таких нелюдських умовах Портерові вдалося зберегти почуття гумору та зворушливу віру в світлі перспективи людства. В одному зі своїх листів, датованому 8 липня 1898 року, він писав: “Страждання і смерть повсякчас супроводжують мене. Буває так, що протягом цілих тижнів щоночі хтось помирає... Самовбивство тут настільки ж буденна річ, як пікнік у звичайному житті. Кожні два-три дні ми з доктором серед ночі біжимо з усіх ніг до чиєїсь камери. Її мешканець вже звів рахунки з життям, отруївся, повісився, перерізав собі горлянку, відкрив у камері газ, заткнувши перед тим усі щілини, чи придумав іще щось. Більшість бідолах зазвичай добре продумують усе наперед і діють без осічки”.[4]

Змушений постійно стикатися з людським болем, породжуваним жорстоким ставленням тюремної влади до в’язнів, Білл глибоко страждав через те, що ніяк не міг полегшити долю цих нещасних людей. Страшні спогади про Колумбус назавжди закарбувалися у його свідомості і, як стверджував Ел Дженнінгс, “ніколи, навіть у найбільш радісні миті свого успіху в Нью-Йорку, Портер не міг стерти зі своєї пам’яті цих шматуючих душу споминів — тіней тюремних стін”[5]. Зіткнення з сотнями зламаних і понівечених суддівськими помилками доль не лише відгукувалося в серці письменника болем і співчуттям, але й породжувало щире прагнення щось змінити, якось переписати начисто ці драматичні життєві історії, щоб побачити хоч якийсь проблиск надії.

Дослідники творчості О.Генрі часто закидають йому відсутність гострого соціального критицизму і навіть іноді звинувачують його в тому, що