Читати книгу - "Справа про розкриття злочину століття, Мінович Олександр"

Про такий відступ чи його планування ніхто з радянських маршалів не згадує. Але ж всі дії провадилися організовано і явно за необхідною схемою та графіками, тому, що без них при евакуації тисяч підприємств і мільйонів людей виник би величезний хаос. Уявіть собі яке скупчення поїздів, людей, заводського устаткування, майна повинно було б бути в перші дні війни, якби не було заздалегідь добре розробленої організації. Певний хаос,звичайно, був, але все ж таки прослідковувалась і організація, що підтверджується результатами евакуації..

Для розроблення такого стратегічного плану потрібний значний час і ніяк не декілька днів.

Це значить, що стратегічний план на глибокий відступ був. В Кремлі мали інший план, принципово інший, ніж той, що офіційно публікувався. План який заздалегідь відступ передбачав. Відступ через страшенні жертви.

Про головний напрям відступу радянських військ і напрям справжньої оборони.

Те, як провадився відступ свідчить, що радянське командування, незважаючи на великі втрати все таки управляло ходом війни з перших її днів. Німецькі війська легко і швидко наступали і окупували Білорусію, Прибалтику і частину України, а на східну, південну та центральну Україну гітлерівців легко не пропустили.

Сп'янілому від легких перемог в Європі Гітлеру та його армії Кремль виділив та визначив напрям полегшеного наступу на Москву – на Мінськ, Смоленськ, по Поліссю, з його болотами і бездоріжжям, осторонь від індустріальних районів. Тут гітлерівцям просто підставляли, давали в жертву, неозброєних солдат. На цьому напрямку було найменше червоних військ, вони були зовсім непідготовленими, у них була застаріла і неефективна військова техніка, гостра нехватка зброї, продовольства та багато іншого необхідного для успішного ведення бойових дій. Дивізії та інші підрозділи були неповними. Ці війська не були попереджені завчасно про початок війни, вони не були приведені у бойову готовність.

На цьому напрямку військові аеродроми не мали зенітного прикриття, як на інших напрямках, і тому величезна кількість радянських літаків була знищена в перші години гітлерівської атаки. Сталін жертвував частиною своєї авіації, як і частиною своєї армії, заради головних цілей. Така жертва могла бути і мала місце за умови значної переваги в кількості радянських літаків над німецькими. Адже, не дивлячись на величезні втрати, значна перевага все-одно залишилась за Радянським Союзом.

Заступник командуючого Західним фронтом І.Болдін у своїй книзі "Сторінки життя" пише, що командуванню фронтом було заборонено відкривати артилерійський вогонь по вже наступаючому ворогу. Маршал Тимошенко по телефону передавав І.Болдіну наказ Сталіна не відкривати вогонь. Болдіну здавалося, що Сталін та Тимошенко з'їхали з глузду. Він кричав у телефонну трубку, що вже горять міста, гинуть люди, але його ніхто не слухав. Тут, де таємно передбачався відступ і де все було приготовлено в жертву не давали наказу відкривати вогонь навіть тоді, коли ворог почав палити міста і вбивати людей, тоді коли на інших фронтах давно була дана команда до відсічі атаки ворога.

І коли Сталін пізніше дав команду розстріляти командувача фронтом, то чи не важливого свідка свого таємного та жорстокого для радянського народу плану він позбувався?

Осторонь цього наступу, на території України, стояла значно сильніша, більша та краще озброєна радянська армія.

Передові, найближчі до ворога, частини цієї армії теж були кинуті на розтерзання гітлерівцям в перші дні війни. Ці частини теж не були повідомлені про день нападу, їм не дали команди на приведення у бойову готовність, їх теж не вивели з-під бомбардування та артилерійського обстрілу нападаючого противника.

Але війська другого ешелону цього напрямку були вже добре озброєними та приготовленими до бою з противником. Ці війська, шалено обороняючись, наносячи великі втрати ворогу, разом з тим, нібито пропускала повз себе фашистських вояків, що наступали на Смоленськ, пропускали в страшенну яму, в страшне горнило війни. Туди, через Мінськ і Смоленськ, до Москви, до Сталінграду, туди де було визначено Сталіним місце для справжнього бою.

Зайшовши далеко в сторону Москви , підійшовши до Смоленська, гітлерівці спохватилися, побачили загрозу зі сторони сильних радянських військ, що були розташовані на території України і змушені були повернути свої сили в сторону загрози. Час від таких дій затягувався, зима невблаганно насувалася, Москва, як найближча ціль Гітлера ставала все дальшою.

Щоб затьмарити мозок фашистським генералам Сталін пожертвував не тільки мільйонами непідготовлених солдат, а й величезними матеріальними запасами, великою кількістю зброї, в основному застарілої. Ці запаси, ця зброя були завезені на західні кордони перед самою війною і часто просто були звалені на землю, без розміщення на складах і базах. Спочатку такі дії служили провокацією для нападу на СРСР, спочатку вони нібито говорили про підготовку до радянського нападу на Німеччину, а потім, після того, як війна почалася, стали служити запамороченню Гітлера від успіхів у війні. Ніщо так не могло б завірити фашистських стратегів, як ці величезні радянські втрати. Ніщо не вводило б так в оману, не налаштовувало б німців на швидку і легку перемогу, на бажання наступу без оглядки, за визначеним та підсунутим Гітлеру напрямком наступу, найлегшим напрямком, як повинно було здаватися. Напрямком, що вів у пекло.

Показовий приклад того, як радянське командування управляло процесом війни є епізод із спогадів К.Мерецкова .

Восени 1941 року німецько-фашистська армія захватила місто Тихвін. Місто знаходиться недалеко від блокованого німцями на той час Ленінграду. Тихвін мав залізничне сполучення з Новою Ладогою, звідки по Ладозькому озеру надходило забезпечення Ленінграду. Захопивши Тихвін, гітлерівці перервали таке сполучення. Настала загроза захоплення міста на Неві. Кремлівське командування направляє в цей район К.Мерецкова, якому було поставлено завдання вибити німців з Тихвіна. Мерецков застав війська під Тихвіном в плачевному стані. Незважаючи на те, що наступили ранні морози, солдати були в літньому одязі, у них кінчилися боєзапаси, не було чим стріляти, не було навіть гранат, мовчали гармати. Їх нещадно розстрілювала німецька авіація і чавили німецькі танки.

К. Мерецков в цих несприятливих умовах чудесним чином збирає розсіяні і голодні війська, принадивши їх запахом солдатських кухонь, чудесним чином знаходить необхідний одяг, боєзапаси, поповняє ділянку фронту біля Тихвіна резервними військами, новою технікою і відбиває у німців Тихвін. Відбиває, незважаючи на страшенний опір німців, незважаючи на те, що німці стягнули під Тихвін значні сили. Ця операція мала місце в листопаді — грудні 1941 року, до перемоги під Москвою, тобто тоді, коли Червона Армія зазнавала щоденних поразок, тоді, коли гітлерівська армія ще не видохлася і могла воювати на повну силу. Але в плани сталінського керівництва не входило здавати Тихвін. Тому слід вважати, що всі старання Мерецкова були не чудом, а продуманими і організованими діями Кремля, у якого були сили для відбиття атак ворога в тому напрямку, який був важливий для радянського керівництва.

Гітлерівське командування розуміло значення Тихвіна. В Берліні голосно кричали, що після захоплення цього міста Ленінград буде зданий, а ленінградці вимруть голодною смертю. Та незважаючи на добре підготовлений захист німецького війська Тихвін було повернуто під контроль Червоної Армії і більше ніколи він не переходив до гітлерівців. Київ, Одесу, Смоленськ, надзвичайно сильну фортецю Брест німецько-фашистські солдати легко взяли, а Тихвін ні. Ленінград і Москву теж ні.

Хто після цього керував війною, хто був справжнім господарем війни? Ніяк не Гітлер.

Чому в одному місці біжать голі, босі, неозброєні, потрапляють в оточення, масово здаються в полон в безвихідному, скрутному становищі, а в іншому не тільки запекло захищаються, а й маючи передову техніку, ідуть у наступ?

Тому, що в Прибалтиці, Білорусії та на частині Західної України Гітлер не міг захопити і не захоплював великих заводів і фабрик, яких там майже не було. Там не було багатющих запасів хліба на полях, вугілля, металу, як це мало місце на майже всій території України. З України Сталіну потрібно було, хоча б частково, вивезти худобу, заводське устаткування, зібрати хліб, мобілізувати населення і тільки тоді здати. Тобто краще всього це можна було зробити через 2-3 місяці з початку війни, під осінь, що мало місце в дійсності.

В Україні для виконання цього задуму були зосереджені військові сили, які запекло оборонялися, поки не отримали наказу на відступ. Коли урожай було частково зібрано, заводи евакуювали, мільйони чоловіків поставлено в стрій, ці сили було ослаблено, а частину військ звідси було перекинуто на інші фронти. Радянські війська могли б ще довго тримати оборону на Дніпрі. Навіть, якби їх оточили, то в великому місті Києві можна було вести бої місяцями, як в оточеному Ленінграді чи Сталінграді. І історичних цінностей Києва ніхто не пожалів би, оскільки при відступі радянські війська і так зірвали та підпалили центральну частину Києва, в тому числі Хрещатик та Успенський собор Києво-Печерської лаври. Просто завдання було виконано. Гітлерівцям нанесено значні втрати. До осені протрималися, а далі за генеральним планом відступ до мишоловки.

Тут треба згадати, що командувач Південно-Західного фронту Кирпонос намагався порушити плани кремлівських стратегів, ще за кілька днів до війни. К.Мерецков пише, що М.Кирпонос без дозволу Верховного Командування спробував прямо перед початком нападу гітлерівців розмістити свої війська в оборонних спорудах, на що Москва негайно зреагувала і заставила вивести війська, як тепер вже зрозуміло на забій, під фашистський вогонь, від якого не було куди сховатися.

Після відступу з-під Києва війська Південно-Західного фронту були переформовані. Те, як відступали ці війська дальше ясно говорить про таємні плани Сталіна на спеціальний відступ. Ставка Верховного Головнокомандування наказала Південно-Західному фронту з 17 жовтня 1941 року почати відхід на нову лінію оборони.