Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

Тут повернувся Алек Сендер, тримаючи його одяг, висушений і досі майже розпечений від грубки, і він одягнувся, ледь залізши у зашкарублі чоботи; Едмондсів хлопчик знову сів біля стіни, почавши щось їсти з долоні, а він сам сказав:

— Я пообідаю у містера Едмондса.

Чоловік не обурився і не висловив згоду. Він не ворушився; він навіть не дивився на нього. Він просто сказав, непохитно і спокійно:

— Вона вже все виставила.

І він пройшов повз стареньку, яка стояла осторонь від дверей, щоб пропустити його, на кухню: накритий цератою стіл біля осяяного яскравим сонцем квадрату південного вікна, де — він сам не знав, звідки йому це відомо, бо ж не було жодних ознак, слідів, забруднених тарілок, які б це підказали — уже поїли Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, а він сів і теж поїв те, що, очевидно, мало бути Лукасовим обідом: салат із городини, шматочок м’яса зі стегна, смажений у борошні; великі, пласкі, недопечені бісквіти, склянка пахтанини: негритянська їжа, якої він теж не міг отак відцуратися, бо саме на таку й очікував — це те, що їдять негри, бо це їм смакувало, бо вони самі це обрали (лише дванадцять років: доведеться йому вирости, перш ніж уперше в цьому засумніватися, і відкриття його вразить): ні, не тому, що за всю довгу історію їхнього існування у них не було можливості навчитися любити щось інше, якщо не зважати на тих, які частувалися на кухні білих, але тому, що вони самі це обрали, відповідно до своїх смаків і обміну речовин; а потім, за десять хвилин і далі — протягом наступних чотирьох років — він намагався переконати себе: ось саме з цієї їжі усе і почалося. Але йому краще відомо; його споконвічна помилка, омана, закарбована у кістковому мозку, весь час не полишала його, і навіть не треба викликати у пам’яті запах хатини і ковдри, щоб дати йому пережити те, що на нього дивилося (і навіть не на нього: просто дивилося в нікуди) з обличчя цього чоловіка; нарешті підвівшись, уже тримаючи півдоларову монету, повернувся до іншої кімнати: і тоді він побачив це вперше, бо тепер опинився перед обрамленим у золото груповим портретом на золоченій підставці, і підійшов до картини, нахиляючись, щоб її роздивитися в темному кутку, де лише мерехтіла сухозлітка, доки він сам усвідомив, що, власне, збирається робити. Портрет був одретушований; крізь кругле, у невиразних гранях скляне склепіння, неначе магічний кристал чи кришталеву кулю ворожки, на нього глянуло таке ж стримане нетерпиме обличчя під пихатим, претензійним, крислатим капелюхом, без краватки, з накрохмаленим комірцем, який врізався у білу накрохмалену сорочку з ґудзиком у формі зміїної голівки і майже таким самим завбільшки; годинником, чий ланцюжок тепер звисав на сукняному жилеті під сукняним пальтом, хіба що зубочистки бракує, а поруч — крихітна, неначе лялька, жінка в іншому пофарбованому солом’яному капелюшку і шалі; і це, певно, і є та сама жінка, хоча здавалося, раніше й не було помітно, і тоді він зрозумів, що тут є щось більше: там було щось страшне, майже нестерпно-моторошне, пов’язане з цим чоловіком чи з цією жінкою: коли вона заговорила, він озирнувся, а чоловік досі стояв перед вогнем, а жінка знову сиділа у кріслі-гойдалці, де й раніше, майже в самому кутку, не поглядаючи на хлопчика, і він знав, що вона ніколи на нього не поглядає. Вона сказала:

— Ось що Лукас накоїв, — а він спитав:

— Що?

А чоловік сказав:

— Моллі це не подобається, бо той, хто робив цей портрет, змусив її зняти намітку.

Так, на портреті вона світила косою; це було все одно, як дивитися на забальзамований труп крізь герметичне скляне віко труни; і він подумав: Моллі. Авжеж, тепер він згадав, як дядько розповідав йому про Лукаса або про них обох. Він сказав:

— А чому він її зняв?

— Я йому сказав, — відповів чоловік. — Я не хотів мати у хаті портрет чорномазої-польовички[4]. — І він зараз наблизився до них обох, сховавши в кишені п’ястука із затиснутою монетою у півдолара, і вивудив звідти дайм[5] і два нікелі[6] — усе, що мав, — висипавши у долоню, кажучи:

— Ви приїхали з міста. Мій дядько вас знає: він — адвокат Ґевін Стівенс.

— І я вашу мамунцю пам’ятаю, — сказала вона. — Вона з дому була міс Меґґі Дендрідж.

— Це була моя бабуся, — відповів він. — Мою матір теж звали Стівенс.

І він простягнув монети; і тої ж секунди, яка промайнула — він точно знав, що вона їх візьме, — досить було одної блискавичної секунди, аби збагнути, що він назавжди спізнився, і він стояв, а кров поволі бурхала йому в обличчя, заливаючи червінню шию, — і він закляк навіки, тримаючи на долоні чотири ганебні шматки дрібно помелених і чеканених шкреметок, доки нарешті чоловік принаймні не удав, що змилосердився:

— Це нащо? — запитав той, навіть не рухаючись, навіть не нахиляючись, аби подивитися, що там, на хлоп’ячій долоні: минула ще ціла вічність, і тільки жар загуслої крові бурхав в обличчя, доки, нарешті, на нього не напала лють — і лише так він міг витримати ганьбу: і він споглядав, як перевернулась його долоня, не жбурляючи монети, а вигортаючи їх, і вони покотилися, брязкаючи на голій долівці; один з мідяків підстрибував, котячись геть у довгу ямку, і висхлої хвилини почувся звук, наче шерех од біганини маленького мишеняти: а потім почувся його голос:

— Підбери це!

І так нічого й не сталося, чоловік не рухався, зчепивши руки за спиною, дивився в нікуди; була тільки хвиля гарячої, загуслої, важкої крові, і в цьому припливі почувся голос, який промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Підберіть його гроші, — і він почув та побачив, що Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик стали навколішки та метушаться, шукаючи в тіні монети край стіни, біля долівки. — Оддайте йому, — сказав голос: і він побачив, що Едмондсів хлопчик невміло кидає його гроші на долоню Алеку Сендеру, і відчув, що ось Алек Сендер невміло затискає ці монети, а потім насипає йому.

— Тепер