Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"

- Риторичне зрівняння катів та жертв – це надто гидка софістика чи діалектика, щоб я міркував над цим, капітан!

– Тоді тільки слухайте. Ручаюся, що воно того варте, адже урок вам дає експерт. Я ці проблеми вирішую не теоретично, але практично, пане граф, причому вже давно, чи не щодня. І якби мені довелося сказати, чому, перш за все, навчила мене така практика – якому принципу, якому правилу, якому канону – я б заявив, що і жертви, і їхні кати абсолютно однакові сволоти, різниці ніякої!

- Легко говорити, коли ти...

- Кат?... Гаразд, Тарловський, нехай і так. Але, прошу мені вірити, я не брехав – катую я виключно словами. Методи можуть відрізнятися, залежно від людей та від умов; всупереч першому враженню, шантаж та залякування зовсім не є моїми фаворитами. Я віддаю перевагу, наприклад, жорстокості надання вибору.

- Якого вибору?

- Скажімо так, безжального. Вибору жорстокого, підступного, вбивчого. І так далі – усіляких диявольських прикметників тут вистачає.

- Бракує лише людяності, гер капітан.

- Людяності – як казкового ідеалу. Ми ж говоримо про людяність реальну, якою до ідеалу дуже далеко. Людина постійно отримує вибір від долі, і весь час вона використовує цей шанс дуже погано. Коли жертва отримує можливість вибору від ката – вона отримує вибір без ідеального шансу, і тому результат створює ідентичний. А може, ще гірший. Тепер ви розумієте, чому я сказав, що цей вибір безжальний до жертв. Для катів він є психологічно інтригуючим. Людина, яка не знає апарату репресій, поняття не має, що ставити людей перед вибором – це захоплююча гра.

- Ну звичайно! - буркнув граф з гіркотою, що маскує роздратування. - Мене ж не бавить навіть слухати про це, Мюллер.

- А все тому, що ви серед тих, хто програв, а не серед переможців. Якби ви були лондонським купцем в Індії вісімнадцятого століття… Ви коли-небудь чули, як чиновники Східноіндійської Компанії змушували тоді індійських селян платити надмірно високі податки? Зв'язували разом батька і сина, і хльостали тільки з одного боку так, що удари падали або на батька, або на сина – кожен з них міг прийняти удари на себе, підставляючи власну спину, або, якщо був сильнішим, міг заслонитися від шмагання чужим тілом. За допомогою слів можна створювати таку ж підступність. Ось якби, наприклад, у вас була б ще й донька, і якби я запропонував вам вибір: я поверну вам сина, якщо натомість ви віддаєте мені доньку потішитися в ліжку?

- Я пропоную гроші та себе!

- Вас я відкидаю, про це ми говорили вже двічі, зрозумійте нарешті, що для мене це питання гарного смаку… А ось гроші я не відкидаю – двадцять тисяч доларів за життя адепта орнітології, пане графе. Ось тільки…

- Згоден, гер Мюллер! – перебив його втішений Тарловський. - Тільки я не маю доларів. Пропоную вам марки чи прикраси.

Мюллер скептично похитав головою і розчавив недопалок на дні попільнички.

- Зізнаюся вам, графе, що падіння попиту на біржах Сталінграда та Курська якось відібрали мою віру в майбутнє марки. А золото – штука надто важка.

- Тоді як…

– Тут немає жодної проблеми. Ювелір, гер Бартницький замінить вам дерев'яні на зелені в будь-якій кількості. Проблема в чомусь іншому. Ваша пропозиція, пане графе, для мене становить занадто великий ризик.

- Клянуся, що ніхто крім нас... Гарантую цілковиту мовчанку!

- Я не про це. Проблема в тому, що гестапо саме зараз розбирається з абвером. Мій любельський начальник, Краус, особливо ненавидить барона фон Штенберга; вони змагалися один з одним тут так довго, як абвер з гестапо будують один одному підступи. Краус знає, що фон Штенберг частенько гостював у вас, і тому вважає, що тут може бути дещо більше, ніж домовленість двох аристократів. Якби я випустив лише вашого сина, тоді я сам міг би стати підозрюваним у тому, що маю якийсь контакт із абвером, словом, що я роблю це для недобитків адмірала Канаріса. Ні, пане граф, собою я ризикувати не стану!

- Але ж ви ж раніше прийняли мою пропозицію. Ви навіть назвали суму!

- Але ж тоді ви не дали мені закінчити. Я повідомив лише роздрібну ціну.

– Не зрозумів… Як це, роздрібну?

— Слухайте, пане Тарловський. Моя пропозиція трохи інша, більш оптова, знову ж таки, для мене вигідніша, але, перш за все, вона більш безпечна для капітана Фрідріха Мюллера, а все так складається, що нічия безпека не може мені бути такою дорогою, як безпека Фрідріха Мюллера. Я пропоную наступний договір: я випущу чотирьох заарештованих та візьму по двадцять тисяч доларів за кожного, що разом складає вісімдесят тисяч доларів. Половину з них я віддам Краусу. Такі великі гроші його заспокоять; при цьому він підозрюватиме мене тільки в бажанні заробити, але в жодних змовах на користь абверу або в будь-якій іншій лайновій політиці.

- Ви мені вибачте, гер капітане, але... але...

- Що "але"?

- Я… я не можу цього…

Мюллер підтиснув губи і стукнув кулаком по столу так сильно, що з попільниці висипалася частина попелу, а чарки перелякано брязнули.

- Або чотирьох, або нікого!

- Не знаю... - зітхнув граф.

- Чого не знаєте?

- Не знаю, чи вистачить у мене коштовностей, гер Мюллер…

- А я якось на диво спокійний, що вистачить, - знову розслабився капітан. - Інше питання, чи вистачить у вас бажання платити за людей абсолютно вам чужих, причому людей без гербів. Тим не менш, я бачу шанс полегшити вашу долю. Адже кожен заарештований має сім'ю, яка охоче продасть останні черевики, щоб врятувати свого. Зв'яжіться з ними… Втім, що ви там зробите, питання вже не моє. Моє питання – завтра розстріляти десять людей. Або повісити той самий десяток... Але я запевняю вас, пане Тарловський, що десять чоловік завтра буде розстріляно.

– Але без мого сина. Я готовий заплатити за нього.

- Жодних торгів, пане граф. Або четверо, або ж ніхто.

- Добре... - прошепотів Тарловський. - Четверо…

– По двадцять тисяч президентів.