Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

— Що ти приніс? Невже не міг вполювати щось пристойніше? Мало того, що воно говнисте та від цього м'яса смердить, так воно ще й жорстке як каміння!

Мама починала кричати на тата, а тато, як і завжди виправдовуватися.
Все як завжди. Невже у всіх сім'ях таке?

— Де я тобі вполюю щось ніжне? Уся здобич перевелася... — тато намагався пояснити, чому у нас погана вечеря, але мама від цього лише скаженіла.
— Перевелася? Он вчора на дні народження племінниці, страва була ніжна, ароматна. М'ясо не якогось там лантуха, яке ти нам приніс, а ніжної Камелії. Принаймні так вона про себе говорила. Ось послухай: письменниця, блогер, жінка. А смак який відмінний!? Умм. А чого лише кров варта? А ти що приніс? — мама згадувала вчорашнє свято. Так і справді м'ясо тієї жертви було дуже смачним і ніжним, тануло в роті. Не те що ось це...
Тато у відповідь лише мовчав...
— Що ти приніс я тебе питаю? — зірвалася мама.
— Кр... Кри-ти-ка... — тихо-тихо вимовив тато.
— Критика? Оце говнисте лайно це був критик? — мабуть, мамин крик було чутно на іншому краю лісу.
Раптом вибухнув і тато: 
— А де я тобі поетес чи творчих панянок знайду, якщо їх отакі от критики й зіпсували своїми коментарями? Їхнє м'ясо псується ось таким гівном, як ось цей критик. Людяни почали переводитися не лише в нашому лісі, — татка було не зупинити. — Критик на критику сидить та критиком поганяє, це їхня хвороба! А після того ще й живе м'ясо смердить.
— А ти знайди людятину, що не отруєна критиками! — мама не вгавала, проте вже й не кричала так сильно як на початку сварки.

Ми були звичайнісінькою сім'єю людожерів, жили собі тихо, тато ходив на полювання, ловив людян. Але останнім часом їхнє м'ясо ставало таким смердючим, навіть наш оглоїд Жряпун гидував ним. Раптом, я не витримав такої навали думок і тихо заплакав. Що ж ми будемо їсти? Де будемо ловити смачних людян? Моя дитяча психіка не витримала такого навантаження. Хоча мені було лише сімдесят і до мого повноліття залишалося якихось двісті років...