Читати книгу - "Добра Порада, Роман Олійник (Argonayt)"

Зимовий день пролетів швидко і непомітно. Час-від-часу з’являлися клієнти, але їх було значно менше чим у звичайні дні. Заскочило кілька водіїв-далекобійників щоб наповнити термоси гарячим чаєм і взяти з собою в дорогу свіжоспечені піци. Проїздом заглянула сімейна пара з двійкою дітей, що прямувала в гості до батьків. Малюки просилися в туалет, а дорослі не відмовилися від кави. Навідувалися навіть односельці: сусідці Оксані не вистачило маку до куті, дядько Микола забажав придбати пляшку найдорожчого коньякам, бо чекав на Різдво дорогого кума з далекої Португалії, а юний Ігор начебто прибіг за тортом, замовленим напередодні, а насправді щоб побачитися з Софією. Молоді шушукали між собою біля шинквасу більше години.

Незчулися як на землю почали опускатися вечірні сутінки. Старий Стефко вже давно неспішно почовгав додому. Сеньйора Вероніка збиралася закривати піцерію, бо з хвилини на хвилину має прибути остання маршрутка з райцентру. Нею приїде старша донька і треба буде готуватися до Святої вечері. Жінка вже взяла зв’язку ключів в руки як гучно хряснули вхідні двері і в приміщення влетіла захекана Дарина. Обличчя у дівчини було біле мов крейда, губи схвильовано тремтіли, в очах палахкотів переляк.

– Доню, що з тобою трапилося? – стурбовано запитала Вірця.

– Мене переслідує маніяк, – випалила на одному подиху Дарина.

– Який маніяк? – в один голос вигукнули ошелешені від почутого Вірця і її молодша дочка.

– Огидний, страшний і небезпечний. Причепився до мене ще коли я вийшла з гімназії. Йшов слідом, на відстані всього кількох кроків, до самої автобусної зупинки. Потім разом зі мною сів до маршрутки і виліз теж тут, в Підгайцях. Я наддала ходу, бо ж нікого поряд не було. Трохи відірвалася, але він вже недалечко. Мамо, прошу, замкни на всяк випадок двері.

– Доню, заспокойся. Тобі мабуть все здалося. Просто якийсь чоловік приїхав в гості до своїх рідних.

Поки Сеньйора Вероніка намагалася вгамувати доньчині страхи, у самої холодок побоювання закрався в свідомість. Вона вже хотіла було дійсно замкнути замок на дверях та не встигла. Пролунав тихий скрип і на порозі піцерії з’явився ще один відвідувач.

– Дай Боже щастя, добрі господині! Чи приймете ви в свою оселю одинокого подорожуючого і пригостите кухолем води та окрайцем хліба?

Голос у візитера був глухим і невиразним, та він видався чимось знайомим жінці. Вона уважно приглянулася до прибульця і вражено охнула вмить впізнавши його. Сумнівів більше не було. Ті самі риси обличчя, та сама форма вилиць і носа, той самий колір очей, навіть брови на переніссі сходилися так само як і тоді. Звісно ж роки і життєві обставини залишили на чоловікові свій незгладимий відбиток, однак це однозначно був він. Перед ними стояв Мирон, непутьовий благовірний Вірці, про якого вона вже давно перестала згадувати.

– Бачу кохана дружино, що ти все таки впізнала мене, – глузливим тоном проказав чоловік й кинувши погляд на дівчат додав. – А це мабуть мої красуні донечки? То як пригостите свого батька водою і хлібом, чи так і будете стовбичити мов ті кам’яні статуї?

– Чого ти приперся сюди? – була перша фраза яку спромоглася вичавити з себе ошелешена жінка.

– Фе, як не ввічливо та негостинно, – Мирослав криво всміхнувся і вільготне розсівся на найближчому стільці. – Ні щоб привітатися з любимим чоловіком, ніжно обійняти та пристрасно поцілувати його після такої довгої розлуки. Але не будемо про погане, сьогодні ж таке велике свято.

– Мамо, хто це? – запитала Дарина, яка ще так і не прийшла до тями.

– Наш дорогоцінний батечко, – відповіла замість матері Софія.

– Так, ваш батько, – невдоволено насупив брови Мирон. – І не бачу підстав для твого сарказму, доню. Вибачте що так довго був відсутній, але це не моя провина. Так вже склалися життєві обставини.

– Ще б пак, не твоя вина і так склалися життєві обставини, – в’їдливо передражнила слова чоловіка Вірця. – І у буцегарню ти потрапив несправедливо, а після звільнення нездолані сили не дозволяли хоча б написати коротку листівку нам.

– Не перебільшуй, люба. Як було насправді ти й сама добре знаєш, а дітям я все зможу пояснити, якщо вони готові вислухати мене.

– Ну то поясни, якщо твоя ласка, де ти швендявся стільки часу.

Мирон не встиг нічого відповісти бо в словесну перепалку батьків несподівано втрутилася Софія:

– Мамо, може не варто зараз сваритися та щось вияснювати. Свято ж все таки. Давайте зробимо це вже завтра, вранці. А зараз закривай піцерію, пішли додому і будемо сідати вечеряти.

Пропозиція дівчини дещо розрядила напружену ситуацію і видалася жінці достатньо розумною. Дійсно, не годиться сьогодні розпочинати скандал. Не має в цьому ніякого сенсу хоча б тому, що ще ні одна лайка ніколи не доводила до порозуміння. Лишень знервується та остаточно зіпсує настрій як собі так і донькам. А навіщо? Хіба він вартий того щоб доводити себе до сказу на самий Святвечір? Навіть якщо й неабияк накипіло на душі, вона візьме себе в руки і буде вищою за ту образу, гнів й зневагу, які клекочуть в її серці цієї миті.

Вірця ще якусь хвилину-дві вагалася чи запрошувати додому Мирона, та врешті-решт вирішила, що буде мабуть не по християнське прогнати його геть. Все таки чоловікові зараз нікуди податися. Остання маршрутка вже повернулася в райцентр, а далекі родичі не надто зрадіють появі такого несподіваного, а головне непроханого, гостя. Тож хоч-не-хоч а доведеться перетерпіти негідника у себе цей вечір та ніч. А завтра вона скаже йому прощавай і побажає ніколи більше не зустрічати в своєму житті.