Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

Я почала ставити питання.

Спочатку — обережно.

— Ти пам’ятаєш, коли ми востаннє сварилися?

Дмитро подивився на мене здивовано. Його брови трохи піднялися, губи розтяглися у легку усмішку, але не ту, що зігріває. Ця усмішка була… механічною.

— Ми ніколи не сваримося, кохана.

Я витримала паузу.

— Але це ж ненормально, правда?

Він нахилив голову набік, якби я сказала щось безглузде.

— Чому ненормально? Ми щасливі.

Його голос був рівний, м’який, спокійний. Абсолютно позбавлений емоцій.

Мене кинуло в холодний піт.

Я не могла згадати жодної сварки. Жодного поганого дня.

Жодного разу, коли ми обговорювали щось важке, коли хтось з нас розчаровувався, коли ми просто були втомленими і могли зірватися.

Моє життя було ідеальним.

І це було неможливо.

— Добре… — я змусила себе говорити спокійно. — А ти пам’ятаєш, коли востаннє був у відрядженні?

Дмитро знову усміхнувся, майже ніжно.

— Я не їжджу у відрядження.

— Але ж ти працюєш…

— Так, і мене все влаштовує.

Я намагалася знайти в його погляді щось… людське. Сумнів, вагання, хоча б натяк на пам’ять. Але його відповідь була надто швидкою. Ніби вона вже була в нього в голові до того, як я поставила питання.

Я відчула, як шкіра вкривається мурахами.

Щось не так.

Щось дуже не так.

— Гаразд, — я кивнула, роблячи вигляд, що задоволена відповіддю. — А коли ми востаннє змінювали меблі?

Це питання було випадковим. Я сама не знала, навіщо його задала. Але в ту ж мить я зрозуміла: я не пам’ятаю, коли востаннє змінювала щось у цьому домі.

Дмитро відповів одразу.

— Нам не потрібно змінювати меблі. Все ідеально.

— Але ж вони мають зношуватися?

— Ні, вони завжди у хорошому стані.

Я вперлася поглядом у диван за його спиною. Він виглядав… як новий. Завжди. І кухня. І спальня.

Жодних подряпин. Жодних потертостей.

Якщо згадати, ми мали б хоча б раз змінити матрац. Хоча б раз поклеїти нові шпалери. Хоча б раз замінити чайник, мікрохвильовку…

Але нічого ніколи не псувалося.

Я стиснула руки так сильно, що нігті вп’ялися у долоні.

— Кохана, ти добре себе почуваєш? — Дмитро нахилив голову.

— Так, просто втомилася, — я спробувала усміхнутися. — Піду прийму душ.

Він кивнув.

Я вийшла з вітальні і пройшла у ванну кімнату, зачинила двері. Відкрила кран, щоб шум води заглушив моє дихання.

Потім дістала телефон і набрала маму.

Вона взяла слухавку майже одразу.

— Доню, ти як?

— Мам, скажи… — я нервово кусала губу. — Ти ж пам’ятаєш, коли ми востаннє святкували мій день народження?

Мовчанка.

— Мамо?

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона. Її голос звучав звично. Занадто звично. Ніби я чула запис відповіді.

— А що тоді було?

— Ми зібралися всією сім’єю. Було дуже гарно.

— Де саме?

— У вас вдома, доню.

Я заплющила очі.

Я не пам’ятала цього дня.

Але мама казала це так впевнено, так рівно…

— Я приїду до вас, гаразд? — я відчула, як всередині наростає паніка.

Мама помовчала.

— Навіщо?

— Просто хочу побачитися.

— Доню…

— Що?

— У нас же все добре.

Я завмерла.

— Що ти сказала?

— У нас все добре. Ти щаслива.

Холодна хвиля пройшлася спиною.

Це було те саме, що сказав Дмитро.

Однакові слова.

Однаковий тон.

Наче вони говорили за заздалегідь складеним сценарієм.

— Мам, — прошепотіла я, — ти жива?

На тому кінці дроту повисла тиша.

Я відчула, як ноги підкошуються.

— Мам…

— Я кохаю тебе, доню, — її голос залишався спокійним, занадто спокійним. — У нас все добре.

Зв’язок обірвався.

Я втупилася в екран. Глухе тремтіння охопило мої руки.

Зателефонувала ще раз.

Абонент недоступний.

Я повільно опустила телефон, важко дихаючи.

Що тут коїться?

Я обернулася до дзеркала.

І на секунду здалося, що моє відображення усміхнулося не так, як я.