Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

— Пані Коваленко?

Я підняла очі.

Лікарняна палата була не те щоб тісною, але й не затишною. Стеля блідо-жовта, фарба трохи облуплена. На столику біля ліжка стояла чашка з чаєм – справжнім, терпким, трохи остиглим.

Лікарка дивилася на мене уважно. Її погляд не був ані осудливим, ані жалісливим. Просто людським.

— Ви розумієте, що сталося?

Я повільно кивнула.

Реальність… вона була такою крихкою.

Іноді вона тріщала, розсипалася, розтікалася, як віск під полум’ям. Але іноді… іноді її можна було зібрати докупи.

— Ви почали сумніватися, — продовжила лікарка. — Маленькі деталі, які здавалися вам неправильними, створили велике переконання, що ваше життя несправжнє.

— Але це не означає, що воно було поганим, правда? — тихо запитала я.

Вона злегка посміхнулася.

— Навпаки. Воно було настільки хорошим, що ваш мозок не зміг прийняти це.

Я опустила погляд.

Я знищила власне щастя через страх.

— Що тепер? — запитала я.

Лікарка трохи схилила голову набік.

— Це залежить від вас.

Я витримала паузу.

— Мені сказали, що я тут два роки…

— Так.

— І весь цей час… він чекав?

Лікарка кивнула.

— Він приходив щотижня. Запитував, чи є зміни. Казав, що чекатиме стільки, скільки потрібно.

Щось тепле і болісне одночасно стиснуло мої груди.

Дмитро…

Він був реальним.

Я не втратила його назавжди.

Я могла знову обрати жити.

В цей момент двері прочинилися.

І я побачила його.

Без ідеальної усмішки. Без запланованих слів.

Просто мого чоловіка, який виглядав трохи втомленим, трохи старшим, але… справжнім.

— Привіт, — тихо сказав він.

Я дивилася на нього довго.

Дві реальності перетнулися у цій точці.

Одна – моя хвороба, що забрала мене у себе.

Інша – моє життя, яке ще чекало на мене.

Я зробила вибір.

Я простягнула руку.

— Привіт, — відповіла я.

І цього разу, коли я посміхнулася, усмішка була справжньою.

Годинник пробив 18:00…

Кінець