Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

Я не спала майже всю ніч.

Лежала, втупившись у стелю, слухала рівне, спокійне дихання Дмитра поруч. Він не перевертався уві сні, не сопів, не мугикав щось крізь дрімоту, як це буває у звичайних людей.

Він просто лежав, ідеально нерухомий.

Я знала, що більше не витримаю.

Я не могла жити в цьому світі, якщо не була впевнена, що він реальний.

Тому вирішила зробити останній тест. Коли небо почало світлішати, я обережно піднялася з ліжка і пішла на кухню.

Я намагалася не думати, не аналізувати, не дозволяти собі сумнівів. Просто діяти.

Кухонний ніж лежав у шухляді, на своєму звичному місці. Такий знайомий. Такий справжній.

Я взяла його.

Тонкий відблиск леза вранковому світлі здався мені якимось надто холодним. Ніби воно розуміло, що я збираюся зробити.

Я повернулася у ванну, зачинила двері і втупилася в дзеркало.

Світло над дзеркалом було блідим і жорстким. Воно оголювало зморшки в кутиках моїх очей, темні кола під ними, напруженість у стиснутих губах.

Я виставила палець.

Зупинилася.

Відчула, як серце калатає у грудях.

А якщо я… помиляюся?

Але ні.

Я не помилялася.

Мене обманюють.

Я вдихнула і різко, без вагань, провела ножем по шкірі.

Біль був справжнім.

Гострим, пекучим, миттєвим. Я скривилася, але не відвела погляду.

На пальці з’явилася кров.

Якусь мить я просто дивилася, як червона крапля наростає, готуючись стекти вниз.

Але вона не змінювалася.

Я чекала.

Зазвичай кров розтікається. Темніє. Підсихає.

Але ця залишалася ідеально червоною.

Без жодного натяку на згустки, без жодного потемніння.

Наче намальована фарбою.

Моє дихання збилося.

Я труснула рукою, змусила краплі впасти у раковину.

Вода мала змити їх.

Але вони просто… лише падали, не розтікаючись.

Я стискала руку, змушувала кров виступати більше. Але вона не підкорялася законам реальності.

Це був тест. І я його провалила.

Я піднесла руку ближче до очей.

Шкіра розійшлася, кров виступала… Але всередині не було нічого. Ніяких тканин. Ніяких судин.

Просто малюнок порізу.

Я торкнулася його другим пальцем.

І зрозуміла, що не відчуваю мокрої липкості крові.

Вона була гладкою. Як наклейка.

У мене здавився шлунок.

— Це… неправда, — прошепотіла я.

Моя рука почала тремтіти.

Я підняла погляд.

Моє відображення в дзеркалі дивилося на мене.

Очі широко розплющені. Дихання швидке.

Я поморгала.

І відображення поморгало пізніше на секунду.

Дзеркальна посмішка

Я застигла.

Погляд відображення не відпускав мене.

І тоді воно…

Посміхнулося.

Мені ніби.

Але я не усміхалася.

Я бачила, як мої губи залишаються напруженими, а в дзеркалі…

Моє відображення рухалося саме по собі.

Розтягнуло губи у знайому, ідеальну, занадто правильну посмішку.

Я впустила ніж.

Він брязнув об раковину, відскочив і впав на підлогу.

Моє відображення більше не посміхалося.

Просто дивилося на мене.

І тоді я зрозуміла.

Це не я.

Я — не я.

Це було не життя.

Це була ілюзія.