Читати книгу - "Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла, Кері Ейка"

Бабуся захворіла: піднялася температура, і з'явився кашель. Мене це дуже налякало. Рано, близько восьмої, Марина з мамою та її хлопцем пішли додому забирати продукти з холодильника, взяли всі запаси туалетного паперу, мила, шампуню та засобів особистої гігієни. Вимкнули електрику, перекрили газ і воду. 

Коли вони повернулися, у мене була справжня паніка. Я не могла заспокоїтись — що робити з кошкою? Телефонувала всім знайомим, хто залишався в Запоріжжі, але всі відмовлялися. Це був жахливий час, і люди справді боялися. Спершу паніка охопила всіх. Вулиці міста здавалися порожніми, ніби все затихло. А в нас вдома… той страх, що кожна хвилина може змінити все.

Пізніше я знайшла волонтерку, яка погодилася поїхати до господарки квартири, взяти ключі, забрати кошку і відвезти подрузі. Вона розповіла, що з нашою кішкою все гаразд. Корм в мискі ше був і вода теж. Вона відмовилася від грошей, сказала, що зараз найголовніше — допомагати один одному. Я була вражена її добротою і відчула, що в цьому хаосі є ще місце для людяності. Той момент мене дуже вразив. Якби таких людей було більше, світ дійсно міг би бути іншими.

Ввечері я розповіла мамі  гарну новину про кошку. Це стало хоч якимось маленьким світлом серед цього страшного дня:

— Тепер хоча б одна проблема менше, знаю, що з нею все буде в порядку, — сказала я, відчуваючи полегшення.

Але мама принесла не менш важливу новину, яка знову змусила серце забитися швидше:

— Тато тепер в окупації, залишається сподіватися, що зв'язок з ним не пропаде.

У душі я відчула біль і тривогу. Мої думки не давали спокою, адже це ще більше підтверджувало, що усе не буде, як раніше. Вечором чоловік перевів гроші подрузі на корм і наповнювач для кошки,  і це якось трохи заспокоїло мене. Але душа все одно була важка від переживань.

Мені зателефонувала подруга.

— Яка вона у вас лагідна, мій кіт не такий. А вона так і вимагає уваги, і все ніяк не наїсться, бідна. Але молодець, ходить в лоток, — повідомила мені подруга, і я відчула трохи більше тепла в її словах.

— А як у вас ситуація? — запитала вона, і я згадала, як ми живемо з усім цим болем і непевністю:

— Місто опустіло, банкомати та банки не працюють, у місті тільки п’ять магазинів, які працюють, але й у них продукти на межі. Але ринки працюють, хоча ціни там у два рази дорожчі, ніж раніше. Хліб можна купити або на ринку, або в пекарні за 26 грн. Аптеки майже всі закриті, і гроші з карток можна зняти тільки в аптеках. Транспорту по місту майже немає, місто перекрили блокпостами, по місту стоять солдати з автоматами, ти уявляєшь їх взули в косівки, і в їхніх очах видно страх. Бідні хлопці, їх навіть не попередили, в який місто везуть, завантажили їх вночі, а висадили вдень. Також по місту стоїть техніка. А як у вас?

— А у нас спокійно, людей стало менше, продуктів теж мало, всі на паніці, все скупили. А так, в принципі, звичайне життя, на роботу ходжу, навчання дистанційне, — відповіла подруга, і її слова звучали, наче холодна реальність, що вже стала новою нормою.

Отже, день наближався до кінця. Мама принесла Пашине мило, і ми нарешті його купили, але вже в великій ванні, як для дорослого.  Лягли спати, а ніч була тихою і спокійною, наче нічого не сталося. І, здавалося, що війна була лише страшним сном.