Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Після удару ніч не стала світлішою. Просто звуки повернулись. Спершу вітром — коротким, рваним. Потім голосами. Розкиданими, напруженими. Не криками — командами. І далі — мовчанням.

Сектор тридцять — тиша. У відповідь — ні рації, ні спалаху, ні кроку. Командир слухав ефір довго. Потім лише зняв навушник і поклав його на стіл. Як хрест. І пішов. Без слова. Зовні — лише ніч, лише фронт, лише черговий сектор, де хтось «не вийшов на зв’язок».

Через кілька годин повзли назад двоє. Один — поранений у плече. Інший — з запалими очима. Вони говорили уривками, як після сильного удару. Сухо. Без надриву.

— Був постріл. Потім — щось накрило. Десь збоку. Можливо — міна. Можливо — арт. — Його накрило? — спитав хтось. — Не бачив. Він був трохи попереду.

Командир мовчав. Потім кивнув. Не згодився. Просто — почув.

На другий день зробили запис у журналі. «Зник під час виконання. Ймовірно — загиблий. Тіло не виявлено.» У підвалі повисла тиша — не як скорбота, а як пауза. Ніхто не плакав. Не тому, що не боліло. А тому, що боліти вже не було чим.

— Адвокат згорів швидко, — сказав хтось. — Не встиг навіть сказати щось. — Та він і ніколи не казав. — Може, й краще. Слів зараз більше, ніж людей.

На його ліжку нічого не чіпали два дні. Потім хтось прибрав речі — акуратно, без поспіху. У кишені куртки був записник. Без записів. Лише вкладена фотографія. Старе фото, з якогось літа. Виноград, батько, тінь.

— Передати додому? — запитали. — Не впевнений, чи є куди.

Командир тримав фото довше, ніж треба. Потім сховав назад.

На позиції нічого не змінилось. Прийшов новий. З іншим обличчям. З іншим позивним. Адвоката не згадували. Не з поваги. А з того, що згадки боліли повільніше, ніж рани.

Наступного ранку команда пішла знову в сектор. І вже ніхто не дивився ліворуч — туди, де ще вчора йшов він. Тепер там була порожнеча. Вона не дихала. Але всі знали — вона не зникла.