Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Тоді ще пахло яблуками. В повітрі стояв вересень, і земля була теплою, як тіло, що ще не охололо. Артем ішов по вулиці повільно. Ранок, свіже світло, шум автобусів, гілки каштанів, що сипались на тротуар. Йому не було страшно. Просто — тяжко.

На зупинці стояли двоє. Один говорив голосно, другий сміявся. Артем чув лише уривки:

— …ну що він зробить? Один? Проти танків? Хай собі йде, як дурень…

Він не зупинився. Просто пройшов повз. Серце билося спокійно. Рюкзак був легкий. У ньому не було нічого особливого — документи, футболка, ніж, фото. Те саме фото. Дитинство. Сад. Виноград.

На вокзалі пахло кавою і дизелем. Люди говорили про поїзди. Про евакуацію. Про ціни на бензин. Про чутки. Але ніхто не говорив про те, що треба зробити.

Він сів на лавку. Чекав. Себе.

— Ти справді йдеш? — запитала жінка поруч. Вона була з сумкою, з телефоном, із червоними очима. — Ти ж… ще можеш залишитись.

— Я не можу залишитись, — сказав він.

Вона нічого не відповіла. Дивилась у землю. Потім встала. Не попрощалась. І це було чесно.

Автобус до пункту збору був напівпорожній. Всі мовчали. Дехто дрімав. Хтось курив із вікна, порушуючи правила. Хтось тримав фото. Інші — просто тисли зуби.

Комісія була формальністю. Його взяли одразу. Не тому, що був ідеальним бійцем. Тому, що не питав.

— Позивний? — запитав хтось у формі.

Артем знизав плечима. Потім сказав:

— Адвокат.

— Чому так?

— Бо ніхто вже не говорить за тих, хто не може.

І більше його не питали.

Перший день навчання пройшов між тиром і багнюкою. Артем робив усе мовчки. Він не був найкращим. Але був точним. Спокійним. І небезпечним у своїй мовчанці. Він не кричав, не обурювався, не доводив. Просто робив.

Увечері він лежав на казарменому ліжку і слухав, як інші говорять. Про політику. Про зраду. Про перемогу. Про страх. Він не говорив нічого. Бо знав: це все буде пізніше. І всі ці голоси — стануть або тишею, або криком. А він хотів залишитись чимось третім.

Тим, хто бачить і пам’ятає.