Читати книгу - "Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт"

Мої маленькі захоплення… Колись я любила малювати. Нічого особливого, акварельні пейзажі, квіти. Це мене заспокоювало, допомагало відволіктися, висловити те, що не могла сказати словами. Коли на початку наших стосунків я показала Максимові свої малюнки, він довго мовчки дивився, а потім сказав: "Мило. Дуже ніжно. Ти талановита, безперечно. Але, крихітко, це ж несерйозно, це більше як хобі, дитячі забавки. Тобі б зайнятися чимось більш… значущим. Чимось, що приносило б не лише задоволення, але й користь, можливо, навіть дохід. Може, курси якогось фінансового аналізу? Або SMM? Це зараз так популярно, і було б корисно для твого розвитку, ти б могла навіть підробляти, якщо захочеш, бути більш незалежною".

Я тоді страшенно зніяковіла. Його слова, такі логічні, такі дорослі, ніби знецінили мої скромні спроби творити. Звісно, він мав рацію. Де я, а де справжнє мистецтво? А фінанси чи маркетинг – це справді солідно, перспективно. Я сховала свої акварелі подалі, на антресолі, і більше до них не поверталася. Як і до курсів французької, на які я так мріяла записатися. Він тоді сказав: "Французька? Навіщо? Це марна трата часу, адже ми не збираємося до Парижа найближчим часом, а якщо й зберемося, то англійської цілком достатньо. Краще б ти той час витратила на щось більш практичне, наприклад, вдосконалила свою кулінарну майстерність. Ти ж знаєш, як я люблю домашню їжу". Мені тоді було трохи шкода, бо я мріяла читати Мопассана в оригіналі, але Максим так переконливо пояснив, що є більш раціональні способи витрачати час і гроші, що я погодилася. Він же дбає про мене, про наш бюджет, про мій "справжній" розвиток.

Якось я з радістю розповіла йому про невелике підвищення на моїй роботі – мене призначили старшим менеджером відділу. Це було невелике, але все ж таки визнання моїх зусиль, і я так пишалася цим! Нарешті я відчула себе трохи значущою. Максим вислухав, ледь помітно посміхнувся – тією своєю поблажливою посмішкою, яку я вже навчилася розпізнавати, – і сказав: "Молодець, звичайно. Я радий за тебе. Але чи не забагато на себе береш? Ця посада потребуватиме більше часу, більше відповідальності, ти будеш втомлюватися. А хто ж тоді буде дбати про наш дім, про мене? Наш затишок може постраждати. Може, тобі варто було б відмовитися? Я ж достатньо заробляю для нас обох, тобі зовсім не обов'язково так напружуватися, доводити щось комусь".

Його слова прозвучали так турботливо, так логічно, що я відчула себе винною за свої амбіції, за те, що, можливо, ставлю кар'єру вище за сімейний затишок, за його спокій. І справді, навіщо мені ця зайва відповідальність, якщо він готовий усе взяти на себе, забезпечити мене? Я тоді ледь не відмовилася від підвищення, але колеги та начальниця, якій я довіряла, вмовили залишитися, сказали, що я впораюся, що це гарний шанс. Максим не став сперечатися, лише тихо зауважив: "Ну, дивись сама. Твоє життя – твої рішення. Аби потім не шкодувала і не скаржилася на втому, і щоб це не позначилося на наших стосунках". І тепер кожен раз, коли я затримувалася на роботі або приходила додому виснаженою, мене мучило почуття провини перед ним. Можливо, він таки мав рацію. Можливо, моє місце – справді вдома, створювати затишок для нього, великого і талановитого.

Найважче було, коли він почав… заперечувати очевидне, або, принаймні, те, що мені здавалося очевидним. Якось ми домовлялися піти в кіно на конкретний фільм, я навіть квитки купила онлайн, бо він казав, що не матиме часу. Я чекала цього весь тиждень, розповідала йому про трейлер, про акторів, ми навіть обговорювали, в яку кав'ярню зайдемо після сеансу. А в день прем'єри він здивовано подивився на мене, коли я нагадала про кіно, і сказав: "Кіно? Сьогодні? Ні, кохана, ми ні про що таке не домовлялися. Я точно пам'ятаю, що на цей вечір у мене була запланована термінова робота, я тобі ще вчора казав".

Я точно пам'ятала ту розмову! Я пам'ятала, як ми разом обирали сеанс на сайті! У мене навіть квитки були в електронній пошті! Але він дивився на мене так здивовано, так щиро, так впевнено, що я сама почала сумніватися. А раптом я справді щось наплутала? Може, я обговорювала це з подругою, а не з ним? "Ти останнім часом така забудькувата, сонечко, – сказав він м'яко, обіймаючи мене за плечі. – Може, тобі варто пропити вітаміни для пам'яті? Або більше відпочивати? Ти так багато працюєш, перевтомлюєшся. Це недобре для твого здоров'я". Я тоді розплакалася від образи і безсилля, відчуваючи себе повною дурепою. А він обійняв мене, заспокоїв, сказав, що все добре, що він мене любить, і ми обов'язково сходимо в кіно іншим разом, коли я "краще себе почуватиму" і коли в нього буде менше роботи. Квитки, звісно, пропали. І я знову повірила. Чи, може, змусила себе повірити, бо так було легше, ніж сперечатися, ніж доводити свою правоту, якої я вже й сама не була певна. Легше, ніж визнати, що мій ідеальний чоловік може брехати мені в очі. Або що я справді починаю божеволіти.

Але ці "дзвіночки", ці маленькі епізоди, ці мої сумніви накопичувалися. Як краплі води, що непомітно, але невпинно точать камінь. І камінь моєї сліпої віри в наше ідеальне, спокійне життя, в мого надійного, турботливого Максима, почав давати перші, ледь помітні, але такі тривожні тріщини. Я все ще любила його. Я все ще хотіла вірити, що він – мій ідеал, моя опора. Але десь глибоко всередині, у найпотаємніших куточках душі, зароджувалося холодне, неприємне відчуття, що щось у нашій з ним картині світу, яку я так старанно малювала, було зовсім не так. Щось було фальшивим, спотвореним. І я боялася зрозуміти, що саме. Боялася, що якщо потягну за одну ниточку, то розсиплеться все моє ретельно вибудуване щастя.