Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

У цей момент нам принесли їжу. Зовсім молоденький хлопчина, напевно юнга, притягнув величезний піднос із мисками. Він спритно злетів по трапу вниз, навіть не іздригнувши піднос у руках. Я б на його місці точно скотився носом уперед і ще й висипав усю їжу на палубу. Але цей малий виконав свій трюк бездоганно.

Юнга швидко пробігся між веслярами, роздаючи кожному по мисці. Я отримав свою і посміхнувся. Замість очікуваної каші, яку й до рота брати гидко, в моїй тарілці лежали... суші! Так, без всяких соусів, але все ж таки. Ха, вдома це блюдо я вважав делікатесом, не для моєї зарплатні. Я любив суші, але міг собі дозволити тільки зрідка — коли хтось пригощав на дні народження. А тут вони — на шару! Порція була така, що я наївся вщерть, але без переїдання. Пізніше я дізнався, що тут ці суші називаються чипак, і це, як виявилося, звичайна їжа рибалок та інших мешканців прибережних зон.

Незабаром той самий хлопчина зібрав наші миски й відніс їх нагору. Потім він спустився знову, викотив звідкись діжку з водою. Юнга підходив до кожного, зачерпував воду черпачком і давав попити. Черпак був великий, десь пів пінти, тож я напився досхочу.

Коли юнга підігнав бочку ближче до корми, наглядач і драмер також напилися, але з власних кухолів. Я вперше гарненько роздивився драмера. Він і наглядач були майже як близнюки — однакові бородаті, кремезні хлопці, відрізнити їх було складно.

Потім юнга прибрав бочку і, мов вихор, зник на верхній палубі. Наші наглядачі почали щось тихо обговорювати. Я слухав краєм вуха, їхні бурмотіння здавалися мені схожими на рикання горил. Але тут сталося дещо дивне — я раптом зрозумів частину їхньої розмови!

— Ахну его ррода ургван еен, — позіхаючи, сказав наглядач.

Драмер кивнув і коротко відповів:

— Уун да боон. Се карлас п’ятеро козлят.

Я мало не підскочив від здивування. Чи це мені здається, чи я починаю їх розуміти? Дивно... Ніколи не вважав себе мовознавцем, хоча знав кілька іноземних. А тут раптом за пару днів — і таке.

З того моменту я почав уважніше прислухатися до розмов, які іноді проривалися на нашу палубу. Одного ранку стало зовсім незвично — на кораблі запанувала метушня. Наглядачі намагалися робити вигляд, що все під контролем, але їх видавали вирази обличь. Гребці почали перешіптуватися, чого раніше не бувало — тут панувала тиша, тільки іноді ми могли обмінятися словами, коли наглядачі зникали. А сьогодні — шепіт нісся з усіх боків, а наші бугаї навіть не намагалися його зупинити.

Пело знову легенько пнув мене ногою, як тоді, і прошепотів:

— Війна. Йдемо в бій.

Я повільно кивнув. Отже, сьогодні буде моя перша битва в цьому світі. Хоча не тільки в цьому — я воював лише в іграх. Ветеран Warcraft 3, так би мовити, та ще кількох шутерів. Останнім часом я більше любив щось будувати чи ганяти на вантажівках по Європі. А ще я обожнював керувати потягами. В дитинстві я навіть насправді водив потяги — цілих шість років.

Це було моїм другим, після музики, головним захопленням у житті. В десять років я потрапив на дитячу залізницю, почав із дублера ревізора, потім став ревізором, диктором, стрілочником і навіть на дошці пошани кілька років висів. Нарешті я доріс до помічника машиніста і машиніста. Хороші були часи, хоч і непрості. І тепер я віддавав належне своїй давній пристрасті — проводив увесь вільний час у симуляторах залізниць. Навіть робочий час часто перетворювався на ігровий. Що вже тут казати — військовий експерт із мене нікудишній. Привидів-вовків, як Тралл, я точно викликати не зможу. Та й не треба. Головне — стежити за ведучим гребцем і тримати ритм під барабан.

Ми відчалили, щойно остаточно розвиднилося. Куди ми йшли, не знав ні я, ні решта веслярів. Ха, тепер я вже почав називати цих бідолах, прикутих до весел, «нашими». Коли це я встиг? Драмер монотонно вибивав ритм, і цей одноманітний звук починав мене присипляти. Але раптом щось змінилося — барабанщик видав таку трель, що я ледь не позаздрив. Не кожен зможе вибити бласт-біт на такому величезному барабані з такими неоковирними палицями. Ми вчепилися у весла й різко виконали команду «табань» — потужний гребок назад. Наш корабель різко зупинився.

Крізь отвір для весла я побачив, що з правого боку — а для мене ліворуч, бо я сидів спиною до курсу судна — зупинився ще один корабель. І з іншого боку теж. Веслярі на лівому борту  уважно вдивлялися у свої отвори. Шум моря змінився: до нього додалися крики, шепотіння і пронизливі свистки дудок — неодмінні атрибути кожного боцмана. Звідкись чути було  дивні звуки — шипіння, ухання, гул. Схоже, ми вишикувалися для бою. Скоро все почнеться.

Пролунав звук рога — низький, вібруючий рев. Саме таким звуком, мабуть, можна було викликати з морських глибин Йормунганда — світового змія. Мене охопила паніка, і адреналін полився з вух. Над нами щось пролетіло з моторошним свистом. Ну точно винищувач, подумав я. Найкращий варіант — упасти на пузо й забитися кудись у середину укриття, подалі від бортів, щоб не зачепило уламками. Але зробити цього я не міг — заважали ланцюги. Драмер вдарив у барабан частіше, і ми знову взялися за весла, ніби за нами гнався сам владика безодні. Страх відступив, поступившись місцем якомусь нервовому озлобленню. «Якщо ви хочете мене вбити, то продаємо своє життя за найвищу ціну», — подумав я.

Пролунав тріск дерева, мене кинуло грудьми на весло. Якби не руки, що лежали попереду, я б точно зламав ребра. А так — обійшовся лише вивихнутою правою кистю та здоровенним синцем на грудях. У звичайному житті я б із таким травмуванням пролежав тиждень на дивані, але тут...

Наше судно завдало таранного удару ворогу. Зверху почулися звуки битви, запахло гаром, і я почув розпачливі крики. Наші чи їхні — невідомо, але горіти живцем — погана доля для будь-кого. В цей момент я якось відсторонився від себе себе. І я теж міг згоріти або втопитися, але навряд чи хтось стане визволяти веслярів. Ми — просто частина корабельного механізму. Підемо на дно разом із судном.