Читати книгу - "Світло в серпні"

— І вона сподівається знайти його там. А він жде її й не діждеться. Либонь, уже й дім обставив меблями та іншим добром.

Годі розпізнати з її голосу, чи дивиться вона тепер на чоловіка. Той витирається подертим мішком.

— Може, й знайде. Якщо він хотів утекти від неї, то побачить, що жорстоко помилився, коли не подбав, щоб між ним і нею була ріка Міссісіпі.

Тепер Армстід відчуває, що Марта дивиться на нього — сива жінка, не повна й не худа, по-чоловічому затверділа, загартована працею, у робочій сірій сукенці, ношеній нещадно й безоглядно, упершись руками в боки, її обличчя — як у генерала, що зазнав поразки в бою.

— Ой ви, хлопи, — каже вона.

— Що з нею робитимеш? Виженеш? Покладеш спати у хліві?

— Ой ви, хлопи, — каже вона. — Хлописька кляті.

Разом усі входять на кухню, на чолі — місіс Армстід. Прямує до плити. Ліна спиняється на порозі. Непокрита голова, волосся гладко зачесане. Навіть блакитна одежина неначе освіжилася й відпочила. Гостя дивиться на хазяйку, поки та біля плити гримить металевими накривками й завзято, по-чоловічому ладує дрова в піч.

— Я б хотіла вам помогти, — озивається Ліна.

Місіс Армстід не озирається. Люто ляскає дверцятами.

— Сиди собі. Дай ногам відпочити — ото, гляди, й спина відпочине.

— Зробіть ласку, дозвольте вам підсобити.

— Сиди собі. Тричі на день роблю це ось уже тридцять років. Минув той час, коли я потребувала допомоги. — Заклопотана плитою, господиня не обертається. — Армстід каже, що твоє прізвище Берч.

— Так, — відповідає Ліна дуже тихо й поважно. Сидить непорушно, склавши руки на колінах. Місіс Армстід не оглядається. Досі порається біля плити. Здається, піч вимагає догляду, котрий аж ніяк не пасує до лютої завзятості, з якою розпалювали вогонь. Здається, що доглядати цю піч треба, як коштовний годинник.

— Значить, ти вже Берч? — питає господиня.

Молода жінка відповідає не одразу. Хоча місіс Армстід уже не торохтить кухонним начинням, але як стояла, так і стоїть спиною до Ліни. Нарешті обернулася. Дивляться одна на одну, несподівано відкрито, вивчають одна одну: молода — на стільці, гладко зачесана, з непорушними руками на колінах, а стара — біля плити, обернувшись, теж нерухома, із нещадно скрученим у вузол сивим волоссям на потилиці, з обличчям, неначе висіченим із пісковику. Та ось молода подає голос:

— Я обманула вас. Я ще не Берч. Звати мене Ліна Ґроув.

Жінки дивляться одна на одну. Хазяйчин голос ані холодний, ані теплий. Нічого не виражає.

— То ти хочеш упіймати його, аби вчасно стати місіс Берч. Еге ж?

Ліна потупилася, ніби розглядає руки на колінах. В її голосі вчуваються спокій і впертість. І погідність теж.

— Не скажу, що я потребую якихось обіцянок від Лукаса. Так склалося, що він мусив виїхати. Просто не зміг приїхати за мною, як хотів був. Ні йому, ні мені не треба присягатися. Тої ночі, коли він дізнався, що мусить виїхати…

— Це ж якої ночі? Коли ти йому сказала про дитину?

Молода бариться з відповіддю. Її обличчя незворушне, як камінь, але не тверде. Якась м’яка непохитність, осяяна внутрішнім світлом тихої, погідної бездумності й відчуженості. Місіс Армстід спостерігає гостю. Заговоривши, Ліна не дивиться на господиню:

— Він уже давно перед тим дізнався, що доведеться звільнитись. Нічого мені не сказав, бо не хотів засмутити. Уперше почувши про звільнення, він зрозумів, що найкраще буде виїхати кудись, де легше було б рости на службі, де б майстер не присікувався. Але все зволікав. Та коли ось це сталося, годі було чекати. Майстер напосівся на Лукаса. Не злюбив його, бо той молодший, завжди бадьорий. Та ще й майстер хотів влаштувати на його місце свого двоюрідного брата. Лукас не гадав відкритися мені, бо не хотів завдати прикрощів. Та коли ось те сталося, ми не могли гаятися. Я сама порадила йому виїхати. Він відповів, що залишиться, якщо я захочу, хай там чіпляється чи не чіпляється той майстер. Та я йому сказала: їдь. Він дуже не хотів вибиратися, навіть тоді, коли все оте виявилося. Та я йому наказала: їдь. Тільки дай знати, коли будеш готовий мене забрати. Щось у нього там не все так сталося, як гадалося, бо ж не викликав мене вчасно, як хотів був. Пішовши між чужі люди, молодий хлопець потребує часу, щоб обжитися. Він і не знав, коли виїжджав, що на те, щоб обжитися, устаткуватися, піде більше часу, ніж гадалося. А ще й такому хлопцеві, як Лукас. Жвавий, охочий до товариства, любить повеселитися, та й товариство йому раде. Молодий, то й не відав, що воно довше потриває, ніж спершу здавалося. Люди горнуться до нього, бо ж мастак сміхотворити та жартувати. Від роботи його відривають, а він на те не зважає, бо не хоче людей ображати. Та й я була не проти, щоб Лукас попарубкував собі наостанку, адже сімейне життя для молодого хлопця — це не те, що для жінки. Молодому веселунові воно ох як нудно тягнеться. Хіба не так? Як гадаєте?

Місіс Армстід не відповідає. Розглядає гладко зачесану Ліну, що всілася на стільці, придивляється до нерухомих рук на колінах, до лагідного, задумливого лиця.

— Напевно, він уже передав мені звістку, але не дійшла вона, згубилася. Звідси до Алабами неблизький світ, а я ж іще до Джефферсона не дісталася. Я сказала Лукасові, що не ждатиму від нього листів, бо в письмі він не дуже вправний. «Передай мені через когось, — кажу йому. — Я чекатиму». Коли він поїхав, то зразу була засумувала трішки, бо ж я ще не Берч, а мій брат і його сім’я знають Лукаса не так добре, як я. Та й звідки їм знати? — На Ліниному обличчі помалу проступає вираз легкого, радісного подиву, неначе їй спало на думку щось таке, про що вона досі й не відала. — Ну скажіть, звідки їм було знати? А йому треба було спершу обжитися. Він мав дбати про життя-буття на чужині, а в мене жодної мороки, хіба тільки чекати, поки він упорається з усіма клопотами та турботами. А згодом я вже журилася тільки тим, як ото б дитинку щасливо доносити, а не своїм прізвищем чи лихою славою. Ні мені, ані Лукасові не треба присягатись одне одному. У нього, певно, щось несподіване скоїлося, або ж передав вістку, а вона не дійшла. Отже, одного дня