Читати книгу - "Убити пересмішника"

Пам'ятаю, траплялося інколи бачити, як місіс Редлі відчиняє двері, виходить на веранду, поливає канни. А от як містер Редлі вирушає до міста і повертається додому, ми з Джемом бачили щодня. Редлі був худорлявий, жилавий, а очі мав якісь безбарвні, принаймні важко було визначити, якого вони кольору. Гострі вилиці, великий рот, верхня губа — тонка, нижня — повна. Міс Стефані Крофорд казала, що він людина пряма, боже слово для нього закон, і ми їй вірили, бо містер Редлі й справді був прямий, як ломака.

З нами він ніколи не розмовляв. Бувало, проходив мимо, ми опускали очі й віталися: «Доброго ранку, сер», але у відповідь він звичайно тільки кашляв. Старший син містера Редлі жив у Пенсаколі і на Різдво приїздив до батька, він був один з небагатьох, кому доводилося переступати поріг цього будинку. Люди подейкували, що відтоді як містер Редлі забрав Артура з підвалу, в його домі все наче вимерло.

Та ось одного дня Аттікус попередив нас, щоб ми не пустували, бо відлупцює, велів Келпурнії, щоб ми й писнути не сміли, поки його не буде вдома. Містер Редлі помирає.

Містер Редлі не поспішав. Дорогу по обидва боки його садиби перегородили дерев'яними козлами, щоб транспорт звертав на другу вулицю, тротуар посипали соломою. Коли до Редлі приїздив доктор Рейнольдс, він залишав свою машину біля нашого будинку. Ми з Джемом цілими днями тихенько вешталися по двору. Нарешті козли було забрано, і ми, стоячи на веранді, дивилися, як містер Редлі повз наше подвір'я вирушає в останню путь.

— То ховають найпідлішу в світі людину,— глибокодумно мовила Келпурнія і плюнула. Ми глянули на неї здивовано, бо Келпурнія рідко наважувалася коментувати вчинки білих.

Сусіди гадали, що після смерті Редлі Страхолюд вийде на волю, але помилилися: з Пенсаколи повернувся брат Страхолюда і зайняв місце батька. Вік — це було єдине, що відрізняло сина від батька. Джем дійшов висновку, що містер Натан Редлі теж «скуповує бавовну». Однак містер Натан відповідав на наші вітання, інколи повертався з міста з журналом в руках.

Чим більше ми розповідали Ділу про сімейство Редлі, тим більше хотілося йому знати, тим довше він простоював на розі вулиці, обнімаючи ліхтарний стовп, тим більша цікавість розбирала його.

— І що він там робить? — буркне, бувало, Діл.— Здається от-от визирне з дверей.

— Він виходить надвір уночі, коли темно,— зауважив Джем. — Міс Стефані Крофорд казала, що одного разу, прокинувшись серед ночі, бачила, як він дивиться на неї у вікно... Дивиться, а голова — не голова, а череп. Діле, ти ніколи не прокидався серед ночі? Тобі не траплялося його бачити? Він отак ходить.— І Джем зачовгав ногами по гравію. — А чого, думаєш, міс Рейчел замикає на ніч усі двері? Я сам бачив багато разів його сліди — вранці на задвірку, а однієї ночі я чув, як він шкрібся у вікно чорного ходу, та коли Аттікус вийшов, одразу зник.

— Хотів би я побачити, який він,— мовив Діл.

Джем описав Страхолюда досить точно: зріст, судячи по слідах,— десь близько шести з половиною футів; їсть сирих білок і котів, як пощастить спіймати,— ось чому його руки завжди в крові: хто їсть тварин сирими, той ніколи не змиває з рук кров. Через усе обличчя у нього довгий нерівний шрам, зуби жовті, гнилі; банькатий і слинявий.

— Давайте якось виманимо його надвір,— запропонував Діл.— Я хочу подивитися на нього.

— Якщо тобі набридло життя, то підійди до парадних дверей і постукай,— зауважив Джем.

Наш перший наліт відбувся, коли Діл і Джем побилися об заклад — книга «Сірий привид» проти двох випусків «Тома Свіфта»,— що Джем наважиться поткнутися до воріт Редлі. Ніколи ще такого не було, щоб Джем, наважившись, одступав.

Джем думав три дні. Певно, честь йому була дорожча за життя, бо Діл дойняв його дуже легко.

— Ти злякався,— сказав Діл першого дня.

— Зовсім не злякався. Просто незручно,— відповів Джем.

Наступного дня Діл сказав:

— Ти боїшся навіть однією ногою ступити до нього на подвір'я.

Джем заперечив, адже він щоразу, йдучи до школи, проходить повз будинок Редлі.

— Ти не проходиш, а пробігаєш,— сказала я.

Діл доконав Джема на третій день, коли сказав, що в Мерідіані люди не такі боягузи, як у Мейкомбі, що він ніколи не бачив таких легкодухих людей, як у Мейкомбі.

Цього для Джема було досить: він рішуче попрямував до рогу вулиці, зупинився і, обіпершись на ліхтарний стовп, втупився в хвіртку, що гойдалася на саморобних завісах, ніби от-от мала зірватися.

— Сподіваюся, ти розумієш, Діле Гарріс, що нам усім тут каюк,— мовив Джем, коли ми підійшли до нього.— Якщо він видряпає вам очі, я не буду винен. Май на увазі, все це затіяв ти.

— А ти все-таки боягуз,— лагідно промимрив Діл.

Джемові хотілося, щоб Діл затямив раз і назавжди, що він нічого не боїться.

— Я просто не можу придумати, як його виманити, щоб він нас не спіймав. Крім того, не забувай, що у мене є молодша сестричка.

Коли він це сказав, я зрозуміла: він боїться. Одного разу я загадала йому стрибнути з даху будинку, і тоді він теж згадав, що в нього є маленька сестричка. «Що станеться з тобою, якщо я розіб'юся?» — запитав. Потім стрибнув, щасливо приземлився і забув про свою відповідальність за сестричку, аж поки не опинився біля воріт Редлі.

— То що — назад? — промовив Діл.— Коли так, тоді...

— Діл, усе це треба обмізкувати,— сказав Джем.— Дай хвилинку подумати... це все одно, що примусити черепаху висунути голову...

— А як це зробити? — запитав Діл.

— Припекти її сірником знизу.

Я погрозила, що скажу Аттікусу, якщо Джем підпалить будинок Редлі.

Діл зауважив, що припікати черепаху сірником — мерзота.

— Ніяка не мерзота — треба ж якось її примусити, це ж не те, що кинути її у вогонь,— пробурчав Джем.

— Звідки ти знаєш, що їй не боляче від сірника?

— Дурний, черепахи нічого не відчувають,— сказав Джем.

— А ти що, був коли-небудь черепахою?

— Ну, це ти вже занадто. Дай мені