Читати книгу - "Убити пересмішника"

Джем стояв замислено так довго, що Діл вирішив трохи поступитися.

— Гаразд, я не казатиму, що ти злякався, ти тільки підійди до будинку, торкнися стіни рукою — і «Сірий привид» твій.

Джем повеселішав.

— Тільки торкнутись — і все?

Діл кивнув головою.

— Це точно? Бо коли я повернуся, ти скажеш, ніби щось було не так.

— Ні, це точно! — запевнив Діл.— Побачивши тебе у і він, певно, вискочить, тоді я і Всевидько накинемось на нього, повалимо і скажемо, що не збираємося його кривдити.

Ми перейшли вулицю, що вела повз будинок Редлі, і зупинилися біля воріт.

— Ну, йди,— озвався Діл.— Ми з Всевидьком будемо тут.

— Іду,— відповів Джем.— Не підганяй мене.

Він пройшов до кінця паркану, повернув назад і, ніби зважуючи, як краще здійснити операцію, нахмурився і почухав потилицю.

Я фиркнула.

Джем рвучко розчинив ворота, кинувся до будинку, ляснув долонею по стіні і чимдуж побіг назад повз нас, навіть не озирнувся, щоб побачити, чим скінчилася його вилазка. Ми з Ділом летіли слідом за ним. Без пригод добігли до веранди і, захекавшись, насилу зводячи дух, оглянулися.

Старий будинок стояв як і раніше — похмурий, сумовитий, проте нам здалося, що штора на одному вікні поворухнулась. Легенький, ледь помітний рух — і знову будинок завмер. 

РОЗДІЛ II

На початку вересня Діл поїхав назад до Мерідіана. Ми провели його до автобуса, що відходив о п'ятій годині. Я страшенно сумувала, а потім згадала, що за тиждень мені йти до школи. Нічого в житті не ждала так нетерпляче. Годинами, бувало, просиджувала взимку в хатці на платані, дивилася на шкільне подвір'я, стежила за учнями в бінокль, який мені дав Джем, вивчала їхні ігри і не спускала очей з червоної куртки Джема, коли хлопці грали в піжмурки, потайки ділила їхні радощі і невдачі. Як мені хотілося бути разом з ними!

В перший день занять Джем зглянувся і відвів мене до школи — звичайно це роблять батьки, але Аттікус сказав, що Джем охоче покаже мені мій клас. Певно, без винагороди тут не обійшлося, бо коли ми підтюпцем обминали подвір'я Редлі, я почула незвичайний звук — дзенькіт монет у кишені Джема. Біля школи ми стишили ходу, Джем докладно пояснив мені, що в школі я не повинна турбувати його: щоб не чіплялась і не просила виконати що-небудь з «Тарзана і людини-мурашки», не натякала недоречно про його особисте життя і не бігала за ним назирці під час перерви. Моє місце в першому класі, місце Джема — в п'ятому. Словом, я не повинна біля нього вештатися.

— То тепер ми уже не зможемо гратися разом? — запитала я.

— Вдома буде, як і раніше,— відказав Джем.— А от школа — розумієш, зовсім інша річ.

Це справді було так. Першого ж ранку наша вчителька міс Кароліна Фішер викликала мене і перед усім класом відлупцювала лінійкою по долоні, а потім наказала стояти в кутку до великої перерви.

Міс Кароліні було щонайбільше двадцять один рік. Каштанове волосся, рожеві щоки, пофарбовані темно-червоним лаком нігті. Лаковані, на високих каблуках туфлі, червоне в білу смужку плаття. Вона скидалася на м'ятну цукерку, і пахло від неї цукеркою. Вона наймала горішню кімнату у міс Моді Аткінсон, навпроти нас, на один будинок нижче, і після того як міс Моді познайомила нас із нею, Джем кілька днів ходив як в тумані.

Міс Кароліна написала своє ім'я на дошці великими літерами і сказала:

— Тут написано, що мене звуть міс Кароліна Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Уїнстон.

У класі зашепотіли. Певно, характером міс Кароліна мало відрізнялася від своїх земляків, а їх знали добре. (Коли 11 січня 1861 року Алабама відокремилася від решти південних штатів, округ Уїнстон відокремився від Алабами — в округу Мейкомб про це знає кожна дитина). В Північній Алабамі безліч горілчаних заводів, ткацьких фабрик, сталеварних компаній, республіканців, професорів та іншого люду без роду-племені.

День почався з читання. Міс Кароліна читала нам про котів. Коти довго розмовляли між собою, вони були в гарненьких платтячках і жили на кухні в теплій хатці, під пічкою. Коли місіс Кицька подзвонила в аптеку і замовила сухих мишей у шоколаді, весь клас зареготав. Міс Кароліна, здавалося, не розуміла, що її учні — хлопчики в подертих сорочках і дівчатка в платтях з мішковини, діти, які, ледве навчившись ходити, доглядають бавовник і годують свиней,— що ці діти не сприйнятливі до красного письменства. Міс Кароліна дочитала до кінця і сказала:

— Ну, як, гарна казка?

Потім підійшла до дошки, написала великими друкованими літерами алфавіт і, звернувшись до класу, запитала:

— Хто знає, що це таке?

Знали всі. Більшість дітей були другорічники.

Міс Кароліна викликала мене, певно тому, що знала, як звуть; коли я почала читати алфавіт, ледь помітна зморшка з'явилася у неї між бровами; потім вона загадала мені прочитати майже весь буквар та біржовий бюлетень з «Мобіл реджістер», впевнилася, що я вмію читати, і глянула на мене несхвально. А тоді веліла передати батькові, щоб він мене більше не вчив, бо це може зашкодити моєму шкільному навчанню.

— Щоб більше не вчив? — здивувалася я.— Але ж він і не вчив, міс Кароліно. Аттікус не має часу вчити мене,— додала я, коли міс Кароліна всміхнулась і похитала головою. — Він так стомлюється, що ввечері тільки сидить у вітальні та читає.

— Якщо не він, то хто ж тебе вчив? — запитала міс Кароліна доброзичливо.— Хтось же вчив. Не від народження ж ти читаєш «Мобіл реджістер»?

— Джем каже, що саме так. Він читав одну книжку, і там я була не Фінч, а Булфінч. Джем каже, що моє справжнє ім'я — Джін Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилась, а насправді я...

Міс Кароліна не сумнівалася, що все це я вигадала.

— Не даватимемо волю фантазії,— мовила вона.— Перекажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Учитися читати краще в школі. Скажеш йому, що тепер я візьмуся за тебе і спробую виправити помилку...

— Що ви сказали, мем?

— Твій батько не вміє навчати. А зараз сідай.

Я промимрила вибачення, сіла на місце і подумала, в чому був мій злочин. Ніколи не намагалась я вчитися читати, але якось так виходило, що я кожен день порпалася в газетах. А може, я навчилася читати за ті довгі години, коли була в церкві? Не пам'ятаю, чи був такий час, коли я