Читати книгу - "Без ніг на Еверест"

28 серпня

Великий день. Расс та Віту їдуть по суші з усім обладнанням, прямуючи до Тінгрі[6] в Тибеті. Дорога сюди займе два дні, а потім вони вирушать далі, до базового табору, де все облаштують. Така подорож не дала б решті з нас, простим смертним, достатньо часу для акліматизації, тому ми полетимо до Лхаси, розташованому на висоті 3600 метрів (Катманду – всього на висоті 1200 метрів), і поступово просуватимемось угору. Ми прямуємо до аеропорту, в якому, як і в будь-якому іншому аеропорті в цій частині світу, усі кудись поспішають і на щось чекають. Довгі черги, а потім ще трохи очікування, просто для різноманітності. Та який чудовий політ! Цього разу ми летимо на Air China 757, і всі підхоплюються до вікон, щоб глянути на Еверест і Чо-Ойю, коли ми пролітаємо повз.

Після годинного перельоту ми приземляємося в Міжнародному аеропорту Лхаси, та я не знаю точно, чому його так називають, бо він розташований за 93 кілометри від Лхаси! Літак паркується на під’їзній доріжці, і нас пакують до автобусів, перш ніж нам доводиться знову чекати пропуску через паспортний контроль та митницю. Принаймні температура, а – що важливіше – також і вологість, тут хоч трохи нижчі, чого не скажеш про висоту, від якої в мене вже починає паморочитися в голові. Під час перельоту ми за одну годину піднялися на 2400 метрів. Аеропорт і саме місто Лхаса знаходяться на тій же висоті, що й вершина Аоракі / гори Кука.

Коли ми вийшли з багажного залу, – і я маю на увазі саме те, про що кажу: великий зал з багажем, розкинутим по всьому поверху, – нас зустріла надзвичайно гарно одягнута, надзвичайно гарно доглянута й надзвичайно байдужа супроводжуюча-китаянка. Вона знайомить нас із Наґвою, нашим тибетським «сирдаром», який буде супроводжувати нас на шляху від Лхаси до базового табору. До обов’язків Наґви входить «пасти» нас, ніколи не випускаючи з поля зору. Та він не розраховував на купу бунтівливих «ківі»! Увесь цей цирк теоретично контролює КТАА (Китайсько-Тибетська Асоціація альпінізму), яку китайці називають КАА, але якщо ви з Тибету, то можете називати її ТАА.

Вечеря в готелі «Гімалая» в Лхасі, як і все решта тут, сприймаєтьсяв сукупності! Ми знову спробували фантастичну китайську їжу. Я кажу іншим, що це не альпіністська подорож, а кулінарна подорож по даху світу – і попереду в нас ще довга дорога!

29, 30 серпня

Сьогодні ми гуляли вуличками та алеями Лхаси, відвідали безліч храмів, а ще палац Потала[7], де ми, на превеликий жах наших гідів, загубили Тодда. «Не зважайте, – казали ми їм, – він, мабуть, повернеться десь перед базовим табором». Та ці слова лише викликали ще більшу паніку серед супутників. Це була справжня родзинка того дня! Поміж тим, було дуже приємно визирати з вікна Далай-лами, дивлячись на сквер парк, що розкинувся внизу. Шкода лише, що краєвид увінчувався півколом з банків та магазинів з потворною статуєю Свободи посередині. Дійсно чудовою у Лхасі є статуя Золотих Яків – велетенських звірів висотою в кілька метрів. Вони розташовані посередині об’їзного шляху, і це прекрасне видовище.

31 серпня

Нарешті ми на шляху до Шигадзе[8], рухаємось уздовж «дружнього шосе»[9]. Власне, це була скоріше дружня козяча стежка. Приблизно перші 85 кілометрів ми їхали добре прокладеною дорогою, і з безліччю військових та вантажних автомобілів упереміш із маленькими садовими тракторами, що буксирували причепи місцевих мешканців, це скидалося на перегони зі смертю. Маневруючи так, що навіть у найзапеклішого гонщика серце провалилося б у п’ятки, сигналити було просто необхідно. Однак наступні 230 кілометрів «компенсували» ту рівненьку дорогу: це був фактично еквівалент нерівної гірськолижної траси у Новій Зеландії. Нам щастило, коли вдавалося їхати на швидкості 50 км/год, та й це здавалося надто швидким. Врешті ми добралися до справді висотних місць, де треба було подолати перевали на висоті 5300 і 4900 метрів. Було так захопливо долати висоту 5000 метрів, не виходячи з машини!

Класифікація висот

Великі висоти: 1500–3500 м (5000–11 500 футів)

Дуже великі висоти: 3500–5500 м (11 500–18 000 футів)

Екстремальні висоти: понад 5500 м (понад 18 000 футів)

Ланч пройшов у якійсь вигадливій халупці, більше схожій на хатку пастуха, де вибір полягав лише в тому, їсти рис чи картоплю з вареним м’ясом, котре неприємно тхнуло. Треба було добре подумати, щоб вирішити – їсти чи ні. Я здуру вирішив піти на компроміс і спробувати. Це й направду дуже по-дурному, бо ти або їси це, або ні, і як тільки ти спробував, то вже можеш з’їсти все. Я це пережив, але всі наступні сім годин у джипі в мене бурчало в животі. Я чекав, коли з’явиться ті руїни, які би вказували на початок «громової» активності, як у Камбоджі. У мене були яскраві спогади лише про те, як я дістався до свого готельного номера й провів наступні 12 годин, лежачи на підлозі у ванній, намагаючись зрозуміти, яким саме чином мене зараз виверне.

Так, саме так, ще сім годин ми лізтимемо по Тибетському плато й врешті пройдемося по брезенту, що означатиме неминуче наближення Шигадзе. Єдине місце, де можна знайти асфальтовані дороги й інші умови XXI століття у Тибеті, – поблизу двох міст, Лхаси та Шигадзе, де оселилися китайці династії Хань. В будь-якому іншому місці, навіть за кілька метрів від меж міста, ви наче повертаєтеся назад принаймні на два сторіччя.

Готель «Мансовер» у Шигадзе – це обгороджений комплекс, гавань елегантності та розкоші. У нас того вечора була фантастична їжа, знову китайська, але тепер по-справжньому китайська – така, яку я пробував лише раз, і з усіх можливих місць саме у Камбоджі: китайці справді сюди дісталися. Наступний ранок ми провели, перебираючи водіїв, оскільки ми з Тоддом та Джезом (ще одним альпіністом) домовилися знайти якийсь інший повнопривідний транспорт. Насправді ми хотіли позбутися нашого водія: його їзда була надто повільною і небезпечною. А нам би підійшло швидко й небезпечно, і саме це ми й отримали, коли знайшли нового водія!

Потім настав час навідатися на ринок. Який це був чудовий ринок! Набагато чистіший,