Читати книгу - "Формула Космосу, Василь Павлович Бережний"

Кирило Федотович зiтхнув, серце защемiло жалiстю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинствi був точнiсiнько такий. За селом, на пологому пагорбi. Он вийшов статечний мiрошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вiтром. Зi скрипом рушають крила...

"Стоп, - зупиняє їх Кирило Федотович. - Ця картина - Машина Часу. А менi зараз нiколи мандрувати в дитинство. Iлюзiя. А хiба життя - iлюзiя?

Всесвiт наш - це дивна казка,

Це одна з фантазiй божих,

А людина - сон найкращий

З-помiж снiв його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Свiту раптом спливло у свiдомостi? Чого та чого... Асоцiацiя. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвiтлюють каркас Свiтобудови, всезагальну об'єднуючу силу. Отже, менi вдалося... Не менi, а Чаєцькому. Хоча нi - Чаєцькому i Нетребi. Курйозне прiзвище. Ага, обiцяв переписати для Присвятського. Нiчого, обiйдеться чернетками. А може, в редакцiї перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогоднi обiцяв занести. А Присвятський розбереться. "Космос ворожий життю"... А взяв би та прикинув: якби ядернi сили трохи були послабленi, то Всесвiт складався б лише з водню, бо всi iншi елементи були б нестiйкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофiчнi наслiдки сталися б, якби цю константу збiльшити: водень перетворився б на гелiй. I в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально пiдiбрано в Космосi! При таких значеннях фундаментальних постiйних величин життя не могло не виникнути, мусило з'явитись... От тобi й ворожий".

Згадка про дискусiю iз Присвяiським розвiяла сонливiсть, але втоми не зняла. З великою нехiттю, пересилюючи опiр свого в'ялого тiла, Кирило Федотович пiдвiвся, спустив ноги з лiжка, вступив у м'якi, стоптанi капцi, так i сидiв.

- Та що це дiється? - буркнув пiдводячись. - Поєднав гравiтацiю з електромагнетизмом. Вiдкрив доступ до таких енергiй, а сам... Не допускай зростання ентропiї! Це ж кiнець твоєї термодинамiчної системи... Дотягни хоч до публiкацiї.

Про славу вiн зовсiм не думав, просто хотiв довести розпочате до кiнця, по-господарському зiбрати урожай. Та й тiльки. Але хiба чоловiк знає, що з ним трапиться сьогоднi? Не знає й не здогадується. Ось вiн зайнявся ранковим туалетом - поголився, розчесав i пригладив бiлi вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снiдати не хотiлось. Усе-таки почовгав на кухню, присiв бiля столика, застеленого старою клейонкою, надрiзав ножицями паперову пiрамiдку з кефiром, налив у склянку i деякий час сидiв нерухомо, дивлячись у вiкно, хоч нiчого, крiм шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далi навсiбiч - Космос, Космос... Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, iмпульсами нейтрино i фотонiв, незчисленнi галактики у матрицях гравiтацiї. I що ж, невже теорiя єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер i я, поставили крапку на розвитку теоретичної фiзики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослiдити властивостi Всесвiту у першу мiкросекунду його iснування... А екстраполяцiї в майбутнє?

Почав пити кефiр, заїдаючи вчорашньою булочкою i обмiрковуючи модель стиснення космiчного Простору-Часу.

Дзеленькнув дзвiнок - прийшла Вiолетта Михайлiвна... В передпокої вiйнуло свiжiстю i духами.

- Доброго ранку, Кириле Федотовичу! - Жiнка покрокувала до кухнi, господар почовгав за нею. - Поснiдали?

- Та от кефiр...

- Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, i щоб iз сьогоднiшнього дня - голодна дiєта. Кефiр i яблука, можна мiнеральну воду...

З того моменту, коли задзвонив дзвiнок, можна починати вiдлiк часу, який ще лишився Кириловi Федотовичу. Про голодну дiєту вони порозмовляють хвилин десять-п'ятнадцять, власне, говоритиме сама Вiолетта Михайлiвна, а Кирило Федотович лише вставлятиме iронiчнi реплiки, потiм старий пiде до кiмнати одягатися, Вiолетта Михайлiвна гукне:

- Ви ж там теплiше, бо надворi зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть - старий з тоненькою папкою пiд пахвою, Вiолетта Михайлiвна - з порожньою сумкою. У папцi, ми вже знаємо, розшифрованi таємницi Всесвiту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навiть тасьмочок не зав'язав як слiд! А час iде неспинно. Спускаються лiфтом швидко, ой, як швидко тануть останнi хвилини життя видатного вченого...

Але нi вiн, нi його балакуча супутниця навiть не пiдозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снiгом тротуар, iдуть Пушкiнською, бiля театру росiйської драми повертають на вулицю Ленiна... Тут, на перехрестi, вiтер сипле товчене скло, сiче обличчя, i старий кутається комiром, насовує шапку. Вiолетта Михайлiвна пiднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, i цiєї митi пiдсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, i сильно, навiдлiг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помiчник серця.

Старий теж пiдсковзнувся, сила гравiтацiї кинула його на планету, в очах померкло, потемнiло, та враз i зблисло осяйним шатром. "Електромагнетизм..." - почалася i тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а пiдвелася тiльки Вiолетта Михайлiвна.

Папка вiдлетiла вбiк, розкрилася, i вiтер миттю розметав бiлi аркушi, пожбурив їх вище дахiв, i вони зникли у високостi. Та нiхто на це й уваги не звернув, перехожi вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарi дiдка поли пальта розкинулись, ноги пiдвернулись. Вiолетта Михайлiвна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

- Припорошило, а там льодок...

- Слизота.

- Бач, не посипали пiском...

Хтось ускочив до будки телефону-автомата i викликав "швидку". Машина примчала справдi швидко, але Кирило Федотович лiкарської допомоги вже не потребував...